У грудні 2020 року минає 75 років з дня смерті блаженішого мученика владики Григорія Хомишина. Після дев’яти місяців нестерпних фізичних та моральних тортур у внутрішній тюрмі НКВД УРСР, після важких побоїв та знущань 79-річний єпископ-ординарій  д-р Григорій Хомишин помирає у лікарні Лук’янівської в’язниці.

«З Єпископа можна здерти мітру, відібрати відзнаки і окраси його достоїнства, можна його вкинути до в’язниці і закути в кайдани, однак самого достоїнства влади його ніяка сила світу цього не зможе йому відібрати і він із в’язниці, подібно як св. Апостол Павло, буде управляти своїми вірними. Якраз тоді він буде найсильніший. Не про Церкву, отже, не про віру і релігію я переживаю, але я боюся про добро і долю цілого мого народу. Бо де влада і повага Церкви знехтувана , чи там можливий послух і пошана для всякої іншої влади? Чи можливий там лад, порядок і спокій? Де Церква переслідувана, де віра і релігія понижена, де духовенство зневажене, чи там нарід може правдиво поступати і правильно розвиватись? Чи там всякий дорібок не обернеться на загибель свого народу?» - скаже одного разу єпископ Григорій Хомишин. Видається незбагненим, але його слова стануть означенням як останніх місяців власного геройського життя українського владики-мученика за Христову віру, так більш ніж 70-літнього катакомбного періоду УГКЦ.

Хомишин Григорій Лукич народився 25 березня 1867 року в селі ГадинківціГусятинського повіту Тернопільського округу у бідній селянській родині. Початкову освіту здобув у місцевій народній школі. Змалку Григорій виявив великий потяг до знань і навіть допомагав своїм ровесникам. Після закінчення Тернопільської гімназії з 1888 по 1893 рік навчався на богословському факультеті Львівського університету. По закінченню навчального закладу був рукоположений на священика 19 травня, а відтак катедральнимсотрудником у Станіславові. Владика Юліан Сас-Куїловський побачив у молодому священникові велике майбутнє і тому скерував його до Віденської богословської академії (1894-1899) на студії «Августінеум» поглиблювати знання з теології. У Відні Григорій Хомишингрунтовнішеознайомився з особливостями пастирської діяльності римо-католицьких священиків, проник у суть окцидентальної (західної) релігійної ідеології, що мало великий вплив на формування поглядів майбутнього єпископа.

У листі митрополиту Андрею Шептицькому від листопада 1943 року єпископ висловлюється: «При тому всьому не трачу надії, що святий Апостольський Престіл не лишить нас самих в тому страшному положенню. Жию тою надією ще з часу моєї науки у Відні».

Здобувши ступінь доктора богословських наук Г. Хомишин в березні 1899 року повертається у Станіславів, де протягом 2 років працював на посаді катедрального сотрудника. Потім був направлений парохом міста Коломиї. У 1902 році митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицькийпокликав талановитого священика собі на допомогу до Львова та призначив ректором духовної семінарії(1902-1904). Втім, його праця не обмежується богословськими викладами та духовним проводом семінаристів. І вже наступного року отець ректор  Григорій Хомишин гостро виступає проти москвофілів з антикатолицьким спрямуванням їхньої діяльності, в яких він вбачав загрозу як для Церкви, так і національного організму. У 1904 році за наполяганням митрополита Андрея Шептицького, Григорій Хомишин номінований австрійським цісарем Францом Йосифом ІІ на  єпископаСтаніславівської єпархії. 19 червня з благословенняАндрея Шептицького , перемиського владики КонстянтинаЧеховича та архієпископа вірменського обряду Йосифа Теодоровича у кафедральному соборі відбулися послідовно два канонічні акти посвячення в єпископи та введення на єпископський престол. Високу душпастирську працьовитість владики супроводжувала його національно-патріотична свідомість. У своїй діяльності владика зосередився на збереженні духовного авторитету УГКЦ у суспільстві, засобами досягнення якого розглядав зміцнення організаційної структури єпархії, формування нового типу духовенства, сприяння розвитку чернечих згромаджень, створення церковно-релігійних організацій. Владика мав на меті передусім відновлення ідеалу священика як патріота на морально релігійній платформі.

Першочерговим завданням владики Хомишина було зміцнення єдиної інституції, яка презентувала народ –УГКЦ, і, зокрема його осердя, - духівних провідників. Під цим оглядом вишкіл священичої формації в заснованій ним першій українській духовній семінарії (1907 рік) на Підкарпатті врахував пасторальні завдання  та місійні виклики того часу і відбувався на взір західних духовних закладів. Навчаючись і душпастирюючи у Відні, Хомишин зрозумів багатовікову роль монаших чинів як в освіті й ушляхетненні народів, так і формуванні європейських держав. Звідси його особливо великі заслуги для розвитку як старих, так і нових монаших Чинів і Зромаджень. Так, у липні 1909 року, єпископська капітула віддала будинок на вул. Петра Скарги (тепер – вул. Висилиянок) у власність сестер василиянок. В ньому монахині відкрили інститут для дівчат, початкову школу та вчительську семінарію. Коли отець Хомишин став єпископом, було тільки п’ять монастирів, а в 1935 році їх кількість зросла до сорока одного.

З початком Другої світової війни в анексованій СРСР Західній Україні, з осені 1940 р., було репресовано й депортовано до Сибіру без суду і слідства близько 10% населення. Відповідно до совєцких законів Церкву відокремлено від держави, в школах припинено викладання релігії, націоналізовано церковні та монастирські землі. Крім того, закрито навчальні та виховні заклади УГКЦ, богословську академію, духовні семінарії, наукові установи, навчальні і виховні інституції, дитячі захоронки. Багато галицьких українців емігрувало на Захід. 26 січня 1944 р. єпископ Г. Хомишин у зверненні до духовенства Станіславіської єпархії УГКЦ заборонив своїм священикам покидати свої парафії.

Владику Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Всю ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де розташовувався НКВД, і тільки над ранком відвезли додому, де вже на той час було проведено обшук. Вдруге ж єпископа заарештували 15 квітня 1945 року майже одночасно з усіма єпископами УГКЦ. Його засудили за статтею Кримінального кодексу, за якою йому було інкриміновано «агітацію або пропаганду, проведену з метою підриву чи ослаблення радянської влади». Хроніка мучеництва дев’ятьох останніх місяців життя єпископа Григорія Хомишина описана на 390 сторінках кримінальної справи, яку вели енкаведисти(№35826, том 1) і яка тепер зберігається в архіві Служби безпеки України.

Останній допит єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 року. В’язень, незважаючи на свій високий інтелектуальний рівень, був позбавлений права на слово. Мова протоколів свідчить, що допити відбувалися в умовах неймовірного фізичного й психологічного тиску. 21 грудня 1945 року єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКВД УРСР до лікарні Лукв’янівської тюрми. На запит слідчого, щоб він робив, якби його звільнили, єпископ Григорій без вагань відповів: «Тесаме, що й досі. Буду вас поборювати, бо я – слуга Христа, а ви – Його вороги».

28 грудня 1945 року після восьми місяців нестерпних фізичних і моральних тортур перестало битися його серце. Численні свідки підтверджують, що смерть владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру.

Життя і духовний подвиг єпископа Григорія Хомишина – яскравий приклад мучеництва за Христову віру.

Слова Григорія Хомишина.

«Ми мріємо про Україну, нею зайняті наші гадки, наші бажання і стремління. Шукаймо Божого царства в нас самих, стараймося те Боже Царство, його засади і права поширювати і примінювати в житті нашого народу. Тоді будьмо переконані, що Христос не забуде про нашу земну державу».

 

Олександра Левицька

25 березня минуло 95 років від дня народження відомої української письменниці, нашої землячки, членкиніМіжнародного ПЕН-клубу (США) Ірини Дибко-Филипчак.Народиласявона 1925 року в с. Більшівці біля Галича тодішнього Станіславівського повіту. Померла у США в 2012 році.

Пані Ірину я знала особисто. Вона кілька разів приїжджала в Україну – в рідні Більшівці, в Самбір на Львівщині, звідки походив її «коханий ладо» – чоловік Борис Филипчак. В Самборі підтримувала тісні контакти з родиною Семчишин,РостиславоюФедак, головою Союзу українок Самбірщини, та іншими представниками місцевої інтелігенції, зокрема з товариства «Бойківщина», яке очолював Василь Семчишин. З ними п. Ірина приїжджала в Більшівці.

Під час однієї такої поїздки я познайомилася з письменницею після творчої зустрічі, яку організували в Народному домі Більшівців її земляки, записала інтерв’ю – працювала тоді редактором відділу народознавства газети «Галицьке слово». Після цього впродовж десятка років ми листувалися з п. Іриною, в листах вона часто надсилала написані від руки вірші, які я публікувала на літературній сторінці часопису.

Життя ІриниДибко-Филипчак було нелегким. На її долю випало чимало випробувань: розлука з рідною землею, гіркий полин чужини і біль утрат…

Дитинство минуло в Більшівцях. З теплотою пригадувала п. Ірина своїх батьків, які шанували все українське, тож саме від них отримала непроминаюче почуття любові до України.

В одному зі своїх віршів поетеса писала:

Казав мені батько:

- Галич – місто святе.

І, пригорнувши мене,

ще казав він тоді,

що на нашій землі

святих місць чимало…

Після шести років навчання у вселюдній школі в с. Більшівцяхдівчина три роки вчилася в гімназії Урсулянок у Станіславові, але її довелось залишити, оскільки батьки не хотіли перейти на латинський обряд, змінити прізвище Дибкона польський лад.Коли Ірина покинула гімназію –склала іспиту педагогічний інститут на третій рік навчання.А далі почалася Друга світова війна, німецька окупація.Коли в 1944 році фашисти спалили Більшівці, батьки з доньками виїхали на територію Польщі. У Лодзі Ірину заарештувала німецька влада, їйінкримінували вбивство двох солдат... Дівчині довелось багато пережити. Як розповідала мені п. Ірина, її коси за ніч побіліли, про той страшний час нагадувавкарб на руці – табірний номер. При допомозі німецькогосолдата вдалося втекти з табору й уникнути смерті.

Після війни працювала в таборі переселенців у Зальцбургу, там познайомилася з майбутнім чоловіком Романом Шраменком. Ще був табір переміщених осіб в Австрії, а згодом сім’я емігрувала у США. Там у подружжя народилося троє дітей – сини Андрій і Юрій та донька Марта-Анна. Від них Ірина Дибко мала чотирьох онуків:Сіту, Павла, Ніну і Джесі.

Ірина Дибко-Филипчак була членкинею управи літературної організації – Міжнародного ПЕН-центру в Сполучених Штатах Америки, довгий час викладала у Школі українознавства в Пасейку. Не любила слова «українська діаспора», вважала, що краще вживати словосполучення «закордонні українці».

І.Дибко-Филипчакнадсилала менікниги, яких тоді не було в Україні, – «Сад Гетсиманський» Уласа Самчука, «Жовтий князь» Василя Барки, «Два колоски» Михайла Лавренка(про голодомор 1932-1933 рр.), «Історію України» Наталії Василенко-Полонської та ін. І звичайно, маю у власній бібліотеці видані за кордоном твори Ірини Дибко, які отримала від авторки: збірку оповідань «Білий Орел» (Філадельфія, 1980), збірки поезій «На перехресті років» (Нью-Джерсі, 1982), «По стежинах душі» (Потомак, 1996), поеми «Ґільґамеш»(Нью-Джерсі, США, 1884),«Ахнатон» (Буенос-Айрес, 1986), збірник поезій, оповідань, статей, доповідей «У саді думок» (Потомак, США, 2005), своєрідний перекладповісті Джорджа Орвела«Хутір тварин» тощо. На кількох книжках у моїй домашній збірці є власноруч написані письменницею гарні побажання.

Літературознавці дали високу оцінку творчості Ірини Дибко: «Свої спостереження і почування виказує Ірина Дибко естетичною формою, що її легко сприймає читач. Поетка любить життя, людину і природу, Божі створіння, тому й оточує їх любов’ю,ставиться до них з пошаною» (Василь Лев); «Поезія І. Дибко філософічна, медитативна, повчальна, вона має також виражену дидактичну й естетичну функції. Після прочитання збірки «На перехресті років» відчувається, як в душу проливається чисте і свіже повітря любови, краси і добра» (Петро Сорока, автор дослідження «Ірина Дибко-Филипчак.Літературний портрет»(Тернопіль, 1999).

«Бог дає кожній людині 7 років щастя», – казала пані Ірина про своє спільне життя з другим чоловіком Борисом,лікарем за професією, сином письменника Івана Филипчака. До слова, покійна дружина Б. Филипчака Софія Кучмєрчик була двоюрідною сестрою Папи Римського Івана-Павла ІІ.Разом зБорисом Филипчаком, а після його смерті в 1988 р. і сама п. Ірина докладала чимало зусиль, часу, енергії і коштів, щоб відчитати і відредагувати рукописи ІванаФилипчака. У США, а згодом і в Україні вийшли його твори «Кульчицький – герой Відня», «Дмитро Детько», «За вчительським хлібом», «Княгиня Романова», «Анна Ярославна – королева Франції» та ін.У 2001 році в тернопільському видавництві «Джура» коштом п. Ірини побачила світ ґрунтовна монографія Петра Сороки «Іван Филипчак». Літературний портрет» –на 450 сторінок з ілюстраціями.

Творчість нашої краянки, письменниці Ірини Дибко-Филипчак заслуговує на те, щоб її вивчали в школі, принаймні в форматі «Література рідного краю». Адже проживши більшу частину життя на чужині, Ірина Петрівна не забула рідної мови, написала і видала чимало власних книжок, переклала й упорядкувала твори інших авторів.

Любов Бойко.

У 1904 р. після довгого незаміщення Станіславської єпархії, 6-го травня було назначено, а 19 червня висв’ячено і поставлено нового єпископа для Станіслава в особі ректора Львівської семінарії – о. Григорія Хомишина (1867-1945). Це був четвертий з черги Станіславський єпископ, який 45 років очолював єпархію, в часах миру і воєнних лихоліть.Єпархію засновано окремою буллою папи Лева ХІІІ (1878-1903), 25 березня 1885 р. на пропозицію цісаря Франца-Йосифа І (1830-1915). Очолити єпархію запропонували єпископу ЮліануПелешу (1843-1896), щоби цим відзначити Його працю над вихованням престолонаслідника Рудольфа. Цю церковну область виділено з великої Львівської Архієпархії, з тієї частини, яка охоплювала 20 деканатів у Станіславському, Чортківському, Коломийському і Буковинському повітах, з 490 парафіями і 600 тисячами вірних. Осідком єпархії став Станіслав, на катедральний собор призначено церкву Воскресіння Господнього, а також грошову дотацію на утримання єпископа й Капітули, з так званого релігійного фонду.

Станіславська єпархія не мала земельної дотації на утримання єпископа, Капітули і Семінарії. Про це повинна була подбати Львівська Архієпархія, від якої вона була відділена, але цю справу відкладено за єпископів Ю. Пелеша, Юліана Сас-Куїловського (1826-1900) і Андрея Шептицького (1865-1944). Щойно з назначенням нового єпископа справа відповідної дотації стала актуальною. Всі три перші єпископи вони перейшли на інші престоли: Ю. Пелеш – до Перемишля, Ю. Сас-Куїловський – до Львова на митрополита, А. Шептицький – також до Львова на митрополита. Часті переміщення (тричі за 15 років), не шкодили душпастирській обслузі єпархії, ані духовному, релігійному вихованню народу. Коли митрополит Андрей Шептицький у 1901 р. перейшов зі Станіслава до Львова, силою митрополичих прав йому припало подбати про свого наступника в Станіславі, відповідно до свого знання єпархії, клиру цілої митрополії, свого великого впливу і значення у Львові, Відні і Римі. Після трьох років підшукав він доброго кандидата і –  навіть проти застережень намісника Галичини, графа Андрія Потоцького, (після номінації Андрій Потоцький мусів із-за шляхетської пристойності і поглядів подарувати владиці пару породистих коней, для його особистого вжитку, як єпископа) – провів його кандидатуру в Відні, виєднавши підтвердження в Римі. Цим номінантом був о. Григорій Хомишин – ректор Львівської семінарії, який займав цей пост від 1902 р.

Григорій Хомишин 19 травня 1983 р. був рукоположений на священика єпархіальним владикою Ю. Сас-Куїловським, і вже 9 грудня став катедральним сотрудником у Станіславі та шкільним катехитом. Згодом зробив докторат з богослів’я у Віденському університеті «Августинеум» у 1899 р. Від 8-го березня знову виконував обов’язки сотрудника у Станіславі, а від грудня 1901 р. був завідателем парафії  у Коломиї. Своєю популярністю між бідними, своїм простим походженням, своєю українською свідомістю, вживанням українського фонетичного правопису, викликав застереження з боку місцевих москофілів та польських кіл, а то й своїх співбратів по священстві. Станіславська громада подарувала новому єпископові владичу митру і жезл, які він використовував аж до своєї смерті.

Хочеться відмітити знакову подію яка відбулася 13 лютого 2020 р. для Музею історії Галича і водночас подякувати Архієпископу і Митрополиту Івано-Франківському Володимиру Війтишину за передачу цінної реліквії - жезла Блаженного єпископа Григорія Хомишина – інкрустованого каменями та оздобленого емалями – що символізує знак пастирства.

А щодо «намісницьких» коней, то він їх продав на потреби церкви та бідних. Серед настроїв упередження й очікування Капітули і декого з клиру, почав новий єпископ спасенну працю в єпархії. Вже 21 листопада 1904 р. видав перше архіпастирське послання до духовенства і вірних про свою пастирську програму; 1905 р. на свято Преображення Господнього, писав про церковне правило і катехизацію, а під кінець року – про священничу працю.  У 1906 р. видав у Коломиї «Марійські пісні», того ж року 1906-1907 звернувся до вірних з нагоди ювілею св. Йоана Золотоустого (347-407)  та про католицьке віче у Відні, у 1909 р. написав про ювілей Папи Пія Х (1903-1914), а в 1911 рр. – про напрямки теперішніх часів, у 1910 р. написав Послання «Про часте Святе Причастя», а в 1920 р. «Про культ Христового Серця» і про почитання Євхаристії взагалі, тощо.

Майже кожного року, разом з іншими владиками, єпископ Хомишин узгоджував і підписував усі спільні послання в духовних, церковних і громадських справах. Великою працею для єпископа стала Духовна семінарія, відкрита в січні 1907 р. за час її існування було підготовлено 400 священиків. Віддано віддався візитаціям єпархії, особисто дбав про виховання народу проповідями, місіями, реколекціями, доброю пресою, заснуванням братств і монастирів, зокрема жіночих: Чин Сестер Василіянок та Служебниць Непорочної Діви Марії, та чоловічих: Чин Отців Василіян та Згромадження Редемптористів, даючи відповідні фундації, поборюючи антиклерикальні, радикальні та безбожницькі напрямки. Єпископ заснував «Товариство Непорочного Зачаття» для будівництва катедрального та інших храмів, доповнив Капітулу українськими елементами, обороняв справи Церкви в Галицькому сеймі за часів Австрії, згодом в Національній Раді Західної України, а також у Варшавському парламенті за часів польської влади. Можливо тому й недолюблювала його радикальна і ліберальна преса, бачила його ревну працю над піднесенням духовного і релігійного життя єпархії, яка довший час стояла на маргінесі галицької церковної провінції.

Світова війна 1914 р. застала єпископа Хомишина за межами своєї єпархії, а після того, як вивезено митрополита Шептицького і помер Перемиський єпископ Констянтин Чехович (1847-1915), на свої плечі взяв керівництво майже цілою Галицькою церковною провінцією. Після війни владика Хомишин став ініціатором Української Католицької Народної Партії, яка мала назву «Українська Народна Обнова». Щоби дати статутне оформлення єпархіальній Католицькій Акції, він настоював на заснуванні товариства «Скала», яке поширилося зокрема в Станіславщині рядом домів і читалень, щоби нейтралізувати наслідки довгої радикальної пропоганди, яка була передовсім антиклерикальною. Поволі чимало колишніх визначних радикалів змінилися із «савлів» у «павлів»: Мельникович, Назарук, Трильовський. З народних і релігійно-церковних потреб єпископ Хомишин став патроном видання тижневиків «Нова Зоря», «Правда» і місячник «Добрий Пастир». Написав він декілька брошур на душпастирські і релігійні теми, так звану Народну Місію та книгу «Українська проблема». Друга світова війна застала його в своїй єпархії уже в старшому віці, на 73 році життя. Та Господь дав владиці Григорію ласку перетерпіти хоча б частину своєї Голгофи. Після того, як радянська влада заарештувала владику  разом з іншими членами ієрархії, його вивезено і засуджено, як ісповідника Христової віри.

Свідки згадували, що на одному із допитів владики один із слідчих запитав: «А коли б ми Вас випустили на волю, що Ви будете робити?» Кир Григорій без вагань відповів: «Те саме, що й досі. Я буду вас поборювати, бо я — слуга Христа, а ви — його вороги!» Так владика став мучеником за Христову віру. 27 червня 2001 року під час Божественної Літургії у м. Львові Папа Іван Павло II проголосив владику Григорія блаженним. Реабілітований 10 листопада 1995 року.

 

Анна Жолоб

Поетка й письменниця Ірина Дибко-Филипчак наро¬дилася 30 березня 1925 року  в містечку Більшівці недалеко Галича у селянській родині. Як  сама пізніше згадувала –  була вона улюбленою донею саме татуся, якому обіцяла завжди тримати його прізвище. Була наймолодшою в родині Дибків, але надзвичайно обдарованою талантами та щемливим відчуттям краси природи, музики, пісні і слова, через те й страждала найбільше.

Вже у три з половиною Ірина навчилась читати і писати, тому до школи пішла в чотири з половиною роки. У 1936 році її прийняли в гімназію «Уршулянок» Станиславові, де провчилась до вересня 1939 року. Далі була війна, яка зруйнувала всі плани на майбутнє, хоча  вона,після численних пригод, склала іспит до Учительського інституту на третій рік навчання. А ще вона опановувала гру на скрипці у музичній школі. Пізніше вона продовжить музичні студії у Лодзі та Зальцбурзі у Моцартеум.

Живучи у Станиславові, студентка Ірина  Дибко скоро дізналася про тих, хто належав до Української Повстанської Армії, а незадовго вона пізнала жахи новітніх «визволителів» - фашистів, потрапивши у їхні руки. Це був час зловіщого терору і репресій, знищення всього гордого й мужнього, та перш за все - національно-свідомого.

Одного дня, 1942 року, Ірина Дибко отримала від довірених людей тривожну вістку, що схоплено її керівника і вчителя через зрадницький донос одного з інформаторів. А невдовзі і вона була заарештована німцями через фальшивий донос, начебто вона  єврейка і була причетною до знищення двох німців. Зрозуміло, що юній українській дівчині заперечити цю фальсифікацію в стінах фашистського ґестапо було не можливо. Тому Ірині довелося перейти через усі кола дантового пекла. На щастя, та не без Божої опіки, в яку надзвичайно щиро вірила Ірина Дибко-Филипчак до кінця своїх туземних днів, їй вдалося вирватись із лабет смерті, але навіть рідні не впізнали  свою доню при зустрічі – вона стала білою,( не сивою, скоріше – срібною). Такою і залишалася впродовж всього свого життя.

В березні 1944 року каральні мадярсько-німецькі загони спалили Більшівці. Тоді І. Дибко вдалося вислизнути з села й зникнути в Станіславові, ховаючись від арешту. Тепер їй не залишалось нічого іншого, як утікати на Захід. Якимось дивом батьки  Ірини з однією із її сестер добралися до Станіславова та знайшовши Ірину,  разом виїхали до Збежа біля Лодзі, де Ірина записалась на музичні студії, щоб продовжити навчання гри на скрипці.

По війні Ірина Дибко працювала в таборі переселенців в Зальцбурзі. Тут і познайомилась з молодим чоловіком, що був виснажений тривалим голодуванням так, що нагадував тінь. Ім’я його – Роман Шраменко, йому чудом вдалося вижити в умовах жорстокого концентраційного табору Дахау. Незадовго Ірина Дибко зв’язала свою долю з цим юнаком, який займався всебічною суспільно-політично працею. Коли ж з наказу полковника  А. Мельника він переїхав до Мюнхену,Ірина не вагаючись, поїхала зі своїм чоловіком, де працювала в Українському Комітеті. У Мюнхені вона поступила до Українського Вільного Університету, де вивчала юридичні науки.

У 1950 р. вона переїхала з родиною до США, вчителювала в 1963–1991 рр. і 1995–1997 рр. у Пассаїку (Нью-Джерсі).  В Америці зустрілася із  Докією Гуменною, письменницею, яка навернула її на стежину літературної творчості, що почалась друкуванням в газеті «Нові дні». Потім нелегкі повоєнні роки, а далі – чужина еміграційна, хоча й прихильна – все ж не рідна, мачушина. Вона тоді написала: «Не вередую, не нарікаю а тужу,як Україну згадаю...».

Треба  було працювати, щоб жити та ростити трійко дітей, які народились у подружжя Шраменків вже у США. На жаль, так сталося, що дорога життя Романа Шраменка і Ірини Дибко розійшлась. Хоч обставини заставили здобути професію медсестри, Ірина водночас працювала вчителькою в «Рідній Школі», що започаткувалась зусиллями української громади при парафії Святого Миколая, у місті Пассейк. Працювала творчо й самовіддано, розробляючи тематику уроків та шкільні програми навчань, бо підручників майже не було. Знову почала зосереджуватись над своїми віршами, які почали появлятися  на сторінках українських діаспорних видань, а згодом вийшла у світ  перша поетична збірка  Ірини Дибко «На крилах дум» (1974 р.), що стала першою ластівкою для неї.

Останні роки Ірина Дибко-Филипчак мешкала в містечку Потомак у штаті Мериленд. Вона  володіла англійською, німецькою, польською, російською і латинською мовами. Брала активну участь у житті української громади США, була  членом управи та секретаркою Міжнародного ПЕН-клубу. Також варто згадати  її палкі промови на Всесвітніх Конгресах поетів,есеїстів і новелістів, а також редакторській праці письменниці над «Антологією ПЕН», що появилась у світі в 2010 році у США і стала немов лебединою піснею цієї незабутньої трудівниці на ниві літератури.

Уже в не надто молодому віці, пані Ірина зустріла своє щастя і долю в особі доктора Бориса Филипчака і, як завжди стверджувала поетеса – саме зі своїм Борисом вона відчула справжнє жіноче і людське щастя. І хоча жили вони лише сім літ  в туземному житті, пані Ірина вважала роки свого подружнього життя з доктором Борисом Филипчаком найкращими й найвагомішими. Вона ніколи не змирилася з його смертю (помер у 1988 р.), адже її коханий Борис живий  у її поезії, у присвяті книг, в перевиданні творів Борисового батька – письменника й історика, який загинув у радянській тюрмі, заарештований новими  окупантами, вже в похилому віці. Ім’я його – Іван Филипчак, автор багатьох історичних повістей, серед яких «Анна Ярославна - королева Франції», «Княгиня Романова», «За Сян», «Будівничий держави», «Берладник», «Кульчицький - герой Відня». Саме пані Ірина спонукала свого чоловіка перейнятися літературною спадщиною батька-письменника, воскресивши немов із забуття, славне ім’я ще одного великого українця і спадкоємця  його геніального земляка  - Івана Франка.

Та все ж таки прожила Ірина Дибко довго та залишила великий творчий доробок в українській літературі  у вигляді обширних книг: «На крилах дум», «По стежинах Душі», «На перехресті років», «Білий орел», «У саді думок». Особливою заслугою письменниці для української літератури є те, що вона створила більше ніж вдалий, унікальний переспів-переклад найдавнішого епосу світу  «Ґільґамеш» і «Ахнатон» на українську мову, в повному обсязі та у віршованій формі.  Тому ім’я поетеси набрало енциклопедичного значення і ці її твори ввійшли в обов’язкову програму  Національного Університету ім.Тараса Шевченка в Києві, на кафедрі Комперативістики та порівняльної літератури. Перу Ірини Дибко завдячують переклади на українську з англійської «Хутір тварин» Джорджа Орвела, «Нарис про людину» Олександра Повпа, як і його «Універсальна молитва» і «Ода самоти» та інших авторів.

Газета «Свобода» про її смерть подала короткий некролог: «Ділимось сумною вісткою, що 1 грудня 2012 року відійшла у Вічність  св. п. Ірина Дибко-Филипчак - поетка та письменниця, народжена 1925 року в Більшівцях коло Галича в Західній Україні. Похоронні відправи довершив о. Тарас Лончина на цвинтарі св. Андрія Первозваного в Баунд Брук. У глибокому смутку: донька - Марта з родиною, син - Андрій з родиною, син - Юрій з родиною. Вічна їй пам'ять!»

Так закінчилося життя письменниці й поетеси, вчительки і критика Ірини Дибко-Филипчак і було повністю посвячене боротьбі за волю, що граничила з героїзмом, бо трималась на плечах тендітної українки. була великою патріоткою своєї єдиної Батьківщини, що любила підкреслювати й при розмові, і в своїй поезії та прозових творах. І все своє життя вона посвячувала служінню українській ідеї, рідній мові й культурі, змаганням України до волі.

Уже в роки незалежності України Ірина Дибко-Филипчак – поетеса із США, невістка відомого самбірського письменника Івана Филипчака (1871-1945), яка в діаспорі перевидала і передала громаді Самбора всі десять повістей тестя,  стала «Почесними громадянами Самбора». А 29 липня 2015 року на базі бібліотеки смт Більшівці відбувся семінар, присвячений 90-й річниці від дня народження нашої землячки. Що ж не забувають про неї на Батьківщині, але потрібно, щоб про неї пам’ятали ще більше, бо через п’ять років матимемо її столітній ювілей, до якого варто підготуватися на належному рівні.

Іван ДРАБЧУК

Пропонуємо переглянути ознайомчу онлайн екскурсію "Галич - столиця середньовічної державності України" за посиланням:https://www.youtube.com/watch?v=uhUzumTt7bQ&feature=youtu.be

З нагоди 149-ої річниці від дня народження відомої української поетеси Лесі Українки (1871–1913) науково-освітній відділ при співпраці з науково-методичною бібліотекою Національного заповідника «Давній Галич» організував для учнів Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла цікавий навчально-пізнавальний захід.

Інтерактивний урок для ліцеїстів підготувала та провела науковий співробітник заповідника, кандидат історичних наук Ірина Стасюк. У ході заняття учні працювали у командах і завдяки мультимедійним технологіям у формі гри дізнавалися про життя, творчість та сучасне осмислення Лесі Українки. Разом з тим у науково-методичній бібліотеці установи Любов Ониськів розгорнула книжково-ілюстративну виставку під назвою «Твоєму йменню вічно пломеніти», присвячену творчості відомої поетеси.

Учасники інтерактивної вікторини, не зважаючи на результат, отримали презенти від адміністрації заповідника, а організатори дійства разом із педагогічним колективом ліцею в особі заступника директора Любові Побуцької домовилися про подальшу співпрацю у проведенні подібних заходів.

Взимку 2015 року регулярні російські війська, що перейшли державний кордон між Україною і РФ, взяли в облогу українських бійців у районі міста Дебальцеве Донецької області. Прориваючи оточення, більше сотні наших захисників загинули, пропали безвісти, 280 опинилися в полоні, кілька сотень отримали поранення. За даними Генштабу ЗСУ, втрати ворога були значно більшими. Українська Армія показала спроможність битися з ворогом, що значно переважав у кількості техніки і військовій силі.

Щоб вшанувати пам'ять полеглих і не забувати про живих захисників України, з 28 лютого в Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» розгорнута виставка з фондів установи «Бій за Дебальцеве: 5 років пам'яті». На виставці експонуються прапори з підписами українських захисників, гільзи від снарядів, муляжі мін, військові каски, бронежилети, рюкзаки, особисті речі учасників війни на сході України тощо.

На відкритті виставки були присутні, крім науковців, учні та вчителі Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла. Її організатор, завідувач науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк, наголосив, що 5 років тому кінець лютого став для нашого народу, нашої нації новими Крутами. Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський також торкнувся цієї трагічної сторінки в нашій новітній історії. Присутні разом зі священником помолились за душі усопших захисників України. Заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький свій виступ акцентував на тому, що ми повинні винести уроки з трагедії в Дебальцевому, бо Російській державі не можна вірити. Ще в ХІХ столітті німецький канцлер Отто фон Бісмарк заявив, що угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані.

З великою увагою присутні слухали емоційну розповідь ветерана бою під Дебальцевим, а тепер очільника відділу соціальної підтримки ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Івано-Франківської ОДА Володимира Глизнера, одногрупника Андрія Стасюка. Учасник війни з теплотою пригадував своїх побратимів і командирів, жартував про солдатські будні, пригадував тих, хто поліг у боях. Сам Володимир не раз дивився смерті в очі, був поранений, тому надзвичайно вражає його життєлюбність і відкритість у спілкуванні. Він і його побратими, живі і полеглі, захищали нашу землю від ворога і їм ми завдячуємо тим, що віроломний сусід не реалізував своїх загарбницьких планів.

Любов Бойко.

24 лютого в Національному заповіднику «Давній Галич» відбулося засідання вченої ради установи. Відкрив його генеральний директор заповідника Володимир Костишин.

На розгляд вченої ради було винесено ряд питань, зокрема:

1. Затвердження теми, напрямів та дати проведення наукової конференції «Авраамічні релігії в Україні в контексті стабілізації міжконфесійних і міжнаціональних відносин», присвяченої 155-ій річниці від дня народження Митрополита Андрея Шептицького, 30-ій річниці відновлення діяльності Української Греко-Католицької церкви та 30-ій річниці створення Галицького деканату УГКЦ.

Доповідач – заступник генерального директора з наукової роботи С. Побуцький

 

2. Про зміну складу вченої ради Національного заповідника «Давній Галич».

Доповідач – генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» В. Костишин

 

3. Звіт про роботу Національного заповідника «Давній Галич» за 2019 р.

Доповідачі – заступники генерального директора В. Дідух, С. Побуцький, І. Чернега

 

4. Розгляд та затвердження Плану роботи Національного заповідника «Давній Галич» на 2020 рік.

Доповідачі – заступники генерального директора В. Дідух, С. Побуцький, І. Чернега

 

5. Про виконання колективної науково-дослідної роботи відділу охорони культурної спадщини на тему: «Пам'ятки архітектури Національного заповідника «Давній Галич»: дослідження, охорона та перспективи використання».

Доповідач – заступник генерального директора  з питань розвитку та охорони пам'яток В. Дідух

 

6. Затвердження тематико-експозиційних планів оновлених експозицій Музею історії Галича.

Доповідач – завідувач відділу «Музей історії Галича»  Т. Зіньковський

 

7. Затвердження плану видавничих проєктів на 2020 рік.

Доповідач – завідувач інформаційно-видавничого сектору Л. Бойко

 

Щодо науково-дослідної діяльності установи генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин повідомив, що науковці, згідно з домовленістю, матимуть змогу працювати в архіві Івано-Франківської митрополії УГКЦ, вивчати документи, що стосуються становлення, розвитку, діяльності Церкви, а також її заборони і відновлення. Запрошений на засідання вченої ради Галицький декан УГКЦ о. І. Броновський запропонував, щоб у наукових конференціях брали участь молоді галичани, у т. ч. члени спільноти «Українська молодь – Христові». Заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький озвучив дату проведення наукової конференції «Авраамічні релігії в Україні в контексті стабілізації міжконфесійних і міжнаціональних відносин» – 29-30 жовтня 2020 р., а також напрямки, за якими будуть працювати її учасники: релігієзнавчий та історичний. Семен Омелянович висловив сподівання, що в роботі конференції візьмуть участь відомі науковці з провідних вузів України.

Члени вченої ради визнали задовільною науково-дослідну роботу Національного заповідника «Давній Галич» у 2019 році, в т. ч. колективну працю відділу охорони культурної спадщини на тему: «Пам'ятки архітектури Національного заповідника «Давній Галич»: дослідження, охорона та перспективи використання», схвалили план діяльності установи на 2020 р., затвердили тематико-експозиційний план оновлених експозицій відділу «Музей історії Галича», погодили перелік видавничих проєктів заповідника на поточний рік. Науковці також обговорили зміну складу вченої ради Національного заповідника «Давній Галич», остаточне рішення з цього питання буде прийнято пізніше.

Любов Бойко.

18 лютого 2020 р. минуло два роки з того часу, як передчасно відійшов у засвіти невтомний популяризатор минулого і сучасного Галича, генератор багатьох ідей та задумів сл. п. Ярослав Поташник. Адміністрація Національного заповідника «Давній Галич» та окремі колеги – наукові  співробітники установи втілили в життя один з кроків з метою вшанування його пам’яті  – встановили пам’ятну таблицю.

Захід відбувся в приміщенні Національного заповідника «Давній Галич», у фойє Картинної галереї. Пам’ятну таблицю встановлено ліворуч від вхідних дверей. Дане місце вибрано не випадково – власне, останні роки життя Я.Поташника були найбільше пов’язані з цим приміщенням, оскільки тут його зусиллями відбувалися виставки, наукові читання, зустрічі з творчими людьми та ін.

На урочистості прийшли колеги Ярослава Поташника по науковій роботі, найближчі йому люди – дружина Ольга та донька Оля.

Чин посвячення таблиці здійснив о. Ігор Броновський. У своєму слові він ствердив: «…І світ для мене — каторга і кліть... Та краще в тридцять повністю згоріти, ніж до півсотні помаленьку тліть… - саме так можна охарактеризувати словами видатного українського поета Василя Стуса життєвий шлях Ярослава Поташника. Кожен його дуже добре знав, ми його шанували і пам’ятаємо, що він зробив впродовж свого короткого життя. Всі ми тут є гості, рано чи пізно ми залишимо цю землю, кожного дня ми пишемо книжку свого життя. Пишемо, як хочемо, коли хочемо, без контролю, але прийде час – книжку відкриють і будуть читати наші діла. Хтось проживе десятки років – і книжка буде порожня, а хтось проживе двадцять – і буде багато для читання. Кожен має думати, щоб залишити після себе слід… Живемо не в провінційному, а в княжому місті, хоч тепер його статус намагаються применшити – якраз про цінності історії, популяризацію міста дбав Ярослав. Він був частим гостем в церкві, всім цікавився. Дякую генеральному директору Національного заповідника «Давній Галич» п. Володимиру Костишину за те, що дбаєте про вшанування пам’яті працівників, які старалися для установи, для міста, жили минулим і дбали за сьогодення…»

Дружина Ольга у своєму зверненні до присутніх сказала: «…Слова подяки всім колегам за те, що пам’ятають, не забувають. Він вас всіх любив, до кожного індивідуально підходив… Кожному він був готовий підставити своє плече… На роботу йшов, як на свято… Не кожна дитина так збиралася до школи, як він збирався на роботу… Його девіз – ніколи не відмовляти. Хоча йому не раз було важко, він весь час і себе, і всіх підбадьорював… Його весь час тягнуло на роботу…» Донька Оля також щиро подякувала присутнім за пам'ять про батька.

Модератор заходу, завідувач науково-освітнього відділу Андрій Стасюк розповів про особливості роботи під керівництвом Ярослава Поташника, його підходи до згуртування людей над реалізацією планів.

Таким чином, установа та колеги висловили подяку тому, хто своєю кількарічною жертовною працею працював для популяризації; мав масштабне бачення і знав практичні шляхи втілення задумів.

Таблицю виготовлено з оргскла, розміром 60 х 33 см. На ній розміщено світлину Ярослава Поташника та його життєпис.

 

Текст на таблиці наступний:

«Ярослав Поташник

(2 серпня 1959 р. – 18 лютого 2018)

Народився в м. Караганда (Казахстан), у родині репресованих радянською владою.

Навчався в Калуському культурно-освітньому училищі, Київському державному інституті культури ім. О.Корнійчука.

Працював викладачем, завідувачем міського відділу культури м. Калуша, журналістом, головним редактором Калуського міського телебачення, головним редактором телерадіокомпанії «РАІ», директором науково-методичного центру народної творчості і культури Прикарпаття, завідувачем відділу постановочної частини обласного музично-драматичного театру ім. І.Франка (у творчому доробку були десятки ролей в театрі, телевізійні та радіопрограми, публіцистичні матеріали, нариси); заступником директора театру; держслужбовцем. Член Спілки театральних діячів України. Неодноразово обирався депутатом місцевих рад.

З 2012 р. діяльність Я.Поташника була пов’язана з роботою в Національному заповіднику «Давній Галич». Він очолював Музей караїмської історії та культури (2012-2013), був провідним редактором інформаційно-видавничого відділу (2013-2014), завідувачем науково-освітнього відділу (2014-2018).

Очолюючи відділ, організовував мистецькі виставки і презентації нових видань, творчі зустрічі й читання на історичну тематику та багато інших заходів. Завдяки йому галичани та гості міста познайомилися з творчістю десятків художників та народних майстрів.

Куратор музейного напрямку заповідника, автор експозицій Музею караїмської історії (також організовував міжнародну наукову конференцію на караїмську проблематику), Музею історії Галича (2004, 2012 рр.), Галичиної могили. Очолював роботу Заповідника у проекті ЄС "Івано-Франківська область - край для туризму".

Докладав зусиль у пам'яткоохоронній галузі – за його ініціативою встановлено пам'ятні таблиці на ряді пам'яток місцевого та національного значення; відкрито для огляду давні контрфорси церкви Різдва Христового, відкрито пам'ятний знак на честь судноплавства на Дністрі. Був редактором інформаційного вісника заповідника "Спадщина" (2012-2013 рр.).

Дизайнер філокартично-сфрагістичних календарів "Галич у давній гравюрі" (2016 р.), "Цісарсько-королівський Галич у давній листівці" (2017 р.), "Міжвоєнний Галич: 1919-1939 рр."; співавтор краєзнавчих досліджень – книг "Високе небо над селом" (Куничі), "Галицькі Медобори" (Мединя), "Медуха", "Літопис Галицького району", упорядник книг "Слід на землі" (про Р.Пащина), "Спортивне життя Галицького району. Історія і сучасність", досліджень присвячених воїнам-афганцям ("Відлуння чужих гір") та ін. Популяризатор заходів установи у місцевих ЗМІ. Автор та упорядник ряду книг, їхній ілюстратор.

Розробник проекту облаштування терену Галицького замку, автор кількох пам'ятних конвертів. Працював над підготовкою нових пішохідних туристичних маршрутів. Організатор ряду фестивалів – "Галицька брама", "Сальви лицарської звитяги", Першого всеукраїнського фестивалю "Давній Галич збирає друзів: варто побачити, де живе пам'ять".

Дуже цінним кроком з боку фірми – виготовлювача таблиці (Приватне підприємство «Реклама – центр», м. Івано-Франківськ) було виготовлення таблиці безкоштовно, як внесення власного вкладу в збереження пам’яті. Щиро дякуємо їм за це!

Досі багато друзів та знайомих, співробітників зберігали пам’ять про шановану для них особу у власній пам’яті та серцях. Тепер, завдяки встановленню меморіальної таблиці пам’ять про Я.Поташника буде візуалізована не тільки серед близьких, а й відвідувачів Картинної галереї.

Андрій Чемеринський

У Галицькій центральній районній бібліотеці відбулася цікава зустріч українського письменника з Івано-Франківська Василя Добрянського (літературний псевдонім – Борис Крамер) із читачами. Модераторка зустрічі бібліотечна працівниця Галина Петраш коротко розповіла про відомого гостя.

Василь Добрянський – письменник, журналіст, політичний і громадський діяч. Свого часу закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка, працював у різних часописах Кіровоградщини та Івано-Франківщини, зокрема обіймав посаду головного редактора івано-франківської газети «Західний кур’єр», був ініціатором, засновником і першим головним редактором літературно-художнього журналу «Перевал» тощо. Він – автор десятка  книг, лавреат кількох літературних премій, найголовніша з яких – Гран-прі Міжнародного конкурсу «Коронація слова» (2019) в номінації «Романи» за твір «Зламані сходи».

На творчу стежку Василь Добрянський став давно, щоразу з успіхом випробовуючи своє перо в різних літературних жанрах. Останнім часом він більш відомий як автор детективних романів Борис Крамер. Власне, в бібліотеці відбулася презентація його творів «Пастка на полоза», «Пернач полковника Вухналя», «Діло про страчений одяг», «Зламані сходи». Вони відзначені різноманітними нагородами, а найголовніше – здобули визнання читачів.

Присутні в залі бібліотечні працівники, наукові співробітники Національного заповідника «Давній Галич», поціновувачі творчості письменника з захопленням слухали розповідь Василя Добрянського, котрий ділився секретами творчої кухні, пригадував цікаві випадки з життя відомих авторів, проводив паралелі між історичними періодами в нашій історії, які лягли в основу його творів. Як зазначив письменник, перед людиною завжди стоїть питання вибору: по котрий бік стати, кого захищати. Тому важливо пам'ятати про головні віхи в історії твого народу, щоб не звернути на манівці.

Василь Добрянський дуже відповідально ставиться до своєї творчості, а його першим читачем, редактором і критиком є дружина Марія, також професійна журналістка, котра вмілою рукою «витискає воду» з літературного твору, спрямовує його в потрібне русло.

Зустріч з письменником була щира і цікава. А відгуки галицьких читачів засвідчили, що в Галичі він має багатьох шанувальників свого таланту, котрі сподіваються, що автор ще не раз завітає до нашого міста з новими творами.

Любов Бойко.

Сторінка 1 з 72

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:9287

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:17549

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7271

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:7822