Нещодавно активний громадський діяч і пластун з Івано-Франківська Тарас Зень переслав мені на електронну пошту архівну справу галичанина Осипа Мончука. Ця справа  під №1709 зберігається в архіві СБУ. Порівняно зі справою Івана Корчинського, яку я раніше так само переглядав і опрацьовував, вона є набагато меншою. І все ж за її сторінками можна відтворити загальний портрет уродженця Галича, про якого у самому місті зараз майже не пам’ятають. Але історики для того і є, щоб повертати нащадкам забуті імена.

Мончук Осип, син Захара та Марії з роду П’єнктуш, народився 9 квітня 1911 року. Його батько Захар Йосипович працював листоношею і був на сім років старшим від матері. Свого сина, як бачимо, він назвав на честь батька, щоправда у документах польського періоду його ім’я фіксується як Осип, а не Йосип. Крім нього у сім’ї росли ще чотири доньки: Марія (1901 р.н.), Янка (очевидно, Іванна, 1903 р.н.), Текля (1909 р.н.) та Софія (1919 р.н.). Після закінчення школи в Галичі Осип навчався у Панській семінарії учительській у Станиславові, але вчився тільки чотири роки, тобто, за сучасним визначенням, мав незакінчену вищу педагогічну освіту. У рідному місті він працював інструктором молочарні.

З початку 30-тих років минулого століття О. Мончук  активно включився у боротьбу за визволення українців з-під польського поневолення. Кілька разів його було заарештовано польською поліцією. Перший раз 29 вересня 1930 року  під замітом (підозрою. – І.Д.) в  підпалі митрополичого бараку та приналежності до УВО (звільнений у грудні). Вдруге був заарештований у 1932 році  разом зі студентами  О. Сливинським та Т. Найдичем і теж просидів 2 місяці, а третій раз – у 1934 році. Цього разу у станиславівській тюрмі він перебував 5 місяців. Однак складається таке враження, що ці арешти тільки гартували волю молодого патріота. Ми не виключаємо, що на той час він уже був одружений, хоча у справі про це – ні слова. Проте відомо, що на святі «Сокола» у 1936 року згадується Оля Мончуківна – «районова комендантка жіночих відділів «Сокола». Можливо, саме вона була дружиною Осипа. На жаль, про її долю невідомо нічого.

Коли в Галичі у 1934 році виникла Організація Українських Націоналістів, Осип Мончук став її першим комендантом. Саме те, що він був відомим у місті націоналістом, й стало причиною його арешту 21 листопада 1939 року. Як записано у справі, заведеній через п’ять днів, «заарештований зводив наклеп на Радянський Союз і проводив контрреволюційну агітацію проти нової влади та  розповсюджував націоналістичні листівки». Хоча фактично за два місяці це було зробити не можливо, але нова влада, насамперед, хотіла позбавитися патріотів. Проти Осипа Мончука свідчили Дмитро Іванович Майданський, 1915 р.н., Фогель Берль Минешевич, 1898 р.н, та Шехтер Михайло Якович із Станиславова, причому два останні були євреями.

Після року, проведеного у в’язниці, Осип Мончук Станіславським обласним судом 4 листопада 1940 року був засуджений на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження (обмеження. – І.Д.) в правах. Як бачимо, звинувачення абсурдні, але реабілітований О. Мончук був тільки у 1992 році, уже за незалежної України.

На час його арешту тільки наймолодша сестра Софія, якій тоді виповнилося 20 років, була незаміжня і мешкала біля батьків. Два старші сестри, Марія і Янка, вийшли заміж за братів Савецьких, відповідно  Михайла і Тадея. Щоправда, Марія з чоловіком проживала в Яремчі, а Янка – у Галичі. Ще одна сестра, Текля, одружилася із Беленьким (ім’я не вказано) і проживала у місті Калуші.  Можливо, їх діти чи внуки, щось можуть додатково розповісти про  життя Осипа Мончука, а ще вартувало б відшукати його світлину. У родинних альбомах вона обов’язково мала б зберегтися. Тож сподіваємося на відгуки небайдужих галичан.

Іван Драбчук.

PS. Пан Тарас Зень просить також  галичан поділитися інформацією про  Івана Баляка, 1906 р.н., пластуна з Галича, який вчився у Станиславівській гімназії у 1922 році. Якщо маєте будь-які відомості про нього – дайте ся чути.

Минуло 125 років від дня народження відомого галицького письменника, журналіста, учасника визвольної боротьби 1914-1920-их років Юрія Шкрумеляка. Свої твори він підписував псевдонімами Іван Сорокатий, Ю. Підгірський, Ґнотик, Олекса Залужний, Максим Цимбала та ін.

Народився Юрій Андрійович Шкрумеляк 18 квітня 1895 р. в селянській родині у Ланчині над Прутом (нині смт Надвірнянського району Івано-Франківської області). Виростав серед мальовничих верхів Карпатського підгір’я на межі Покуття й Гуцульщини. Вчився спочатку в сільській школі, пізніше – в Коломийській гімназії.

У серпні 1914 р. вступив до лав Українських Січових Стрільців. Підхорунжий Юра Шкрумеляк співпрацював із Пресовою кватирою УСС, у стрілецькому часопису «Шляхи» публікував свої вірші та дописи. Належав до найвідоміших поетів-усусусів. Після кривавих боїв на Маківці Михайло Гайворонський на його слова написав пісню «Питається вітер смерті». «Стрілець і пісня – то брат і сестра, то любчик і любка; в одинокій пісні знаходить стрілець розраду та хвилеве забуття», – зауважував поет.

У 1918-1920 рр. Ю. Шкрумеляк перебував у лавах Української Галицької Армії. Свої враження і переживання описав у книзі «Поїзд мерців». Ось один фрагмент з неї: «Приїжджають чужосторонні місії, – американська, румунська, французька, швейцарська, – всі оглядають, роблять обіцянки… – і від’їжджають, а з собою забирають всі наші сподівання і наївні надії». Як перегукується з нашим часом!

У 1920 р. в Станіславі (нині Івано-Франківськ) була опублікована перша велика поема Ю.Шкрумеляка «Сон Галича». Очевидно, поет бував у нашому місті, цікавився його історією.

Після війни Юрій Шкрумеляк навчався у Львівському та Празькому університетах (1922-1926 рр.). Разом з Романом Купчинським, Левом Лепким (братом відомого письменника Богдана Лепкого) та іншими літераторами створив у Львові в 1922 р. групу поетів-символістів, котрі об’єднались навколо літературно-мистецького часопису «Митуса». Юрій Шкрумеляк був головним редактором газети «Народна справа» та журналу для дітей «Дзвіночок», оскільки також писав для наймолодших.

У «Слові української дитини» є такі рядки:

Хто ти, хлопчику маленький?

Син я України-Неньки!

Українцем я зовуся

Й тою назвою горджуся!


…Все зумію перенести

Для Вкраїни слави й чести.

Господа буду благати,

Щоб нам дав добра діждати!

Свої твори поет публікував у виданнях «Червоної Калини». Він є також автором пригодницько-фантастичних повістей «Чота крилатих» (1928) та «Вогні з полонин» (1930).

У 30-их роках ХХ ст. Ю. Шкрумеляк працював учителем, став членом Спілки письменників, написав збірку поезій «Пісня про радісну осінь», яка була видана в Києві у 1940 р. Однак це не врятувало від більшовицьких репресій – у 1945 р. письменник був засуджений на 10 років за «антирадянську діяльність». Відбував покарання в Печорських таборах (Комі АРСР), у 1956 р. повернувся до Львова. Газета «Вільна Україна» опублікувала відкритого покаянного листа Ю. Шкрумеляка, після чого він був реабілітований, писав статті та книги на теми, дозволені радянською цензурою.

Помер Юрій Шкрумеляк 16 жовтня 1965 р. в Коломиї, похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Любов Бойко.

 

Свого часу письменник і мистецький критик Михайло Островерха, характеризуючи діяльність товариства «Просвіта» у Крилосі коло Галича, відзначав, що активну роль у цьому селі відігравали родини Гвоздецьких та Хмілевських. З останньої вийшов Ярослав Хмілевський. Він та Лев Чачковський дослідили терен давнього Галича і написали та видали про це місто книгу. Із родини Гвоздецьких походив  Богдан Гвоздецький, який був активним діячем ОУН. Окреме джерело навіть подало інформацію, що він народився у Крилосі. Однак, перевіривши цю версію, стало зрозуміло, що це не так. І все ж він мав певну причетність до цього села. А яку саме, ми спробували з’ясувати, а заодно й познайомити ширше коло наших читачів із його життєвим шляхом.

Богдан Гвоздецький народився 3 січня 1911 року (за іншими даними –  1909 р.) у Львові. Його батько Євген Гвоздецький (1877-1944) – відомий  адвокат та нотаріус. Він був Генеральним адміністратором Столових дібр Митрополії УГКЦ, зокрема у Крилосі, Уневі та Перегінську, де зрубували на продаж ліс. У 1914 р. владика Андрей Шептицький уповноважив о. Т. Войнаровського та адвоката Є. Гвоздецького представляти його і Митрополію у всіх справах, чим власне вони і займалися. Якийсь час, переважно влітку, Є. Гвоздецький мешкав у Крилосі, де його вважали українським дідичем Підгороддя (частина Крилоса). Очевидно, що він часто забирав із собою сина, якого у селі вважали за свого. У нього була ще сестра Кука (так її усі називали), яку знав увесь Львів як першу модницю. З історії знаємо, що «кукою» називали головний убір (шапку з пір’ям), яку носили тільки князі у давній Волохії та Молдові. Може, звідси походить таке дивне ймення сестри Б.Гвоздецького.

Про те, що Богдан Гвоздецький бував у Крилосі, знаходимо інформацію у спогадах про Романа Шухевича. Під керівництвом одного з викладачів гімназії Степана  Шаха Р. Шухевич з іншими учнями відвідав колишню княжу столицю на запрошення доглядача митрополичих володінь львівського адвоката Євгена Гвоздецького, чий син Богдан (його називали «Бобко» (це його пластунський псевдонім. – І.Д.) навчався в одному класі з Романом.

С. Шах згадував про цю прогулянку у спогадах так: «Р. Шухевич відбув також з моєю клясою прогулянку до колишнього столич¬ного города Галича, а звідти до Крилося і Залукви, куди запросив нас синдик митро¬поличих дібр, львівський адвокат д-р Євген Гвоздецький, що мав сина в моїй клясі. Згадую про це тут тому, що в тому часі затіснилася приязнь між Р. Шухевичем і молодшим на два роки Б. Гвоздецьким, який пізніше, в часі партизанської війни, вже як доктор прав і дипломат за фахом, став провідником ОУН. Він був при уряді УГВР на посту референта міжнародних зв'язків» .

До речі, Б. Гвоздецький входив до пластових куренів «Чорноморці» та «Черник», членом яких під час навчання у Львівській академічній гімназії був Роман Шухевич. Пізніше Богдан Гвоздецький також активно співпрацював зі своїм гімназійним товаришем.

Після закінчення юридичного факультету Львівського університету Б. Гвоздецький працював у польському дипломатичному представництві в Італії. У 1939–1940 рр. він воював у французькому Іноземному легіоні, де потрапив у німецький полон. Після звільнення він, доктор права і дипломат, стає  уповноваженим Української філії Міжнародного Червоного Хреста у Західній Європі.

У 1943 році Богдан Гвоздецький вступив у дивізію СС «Галичина», де числився старшиною (ваффен-унтерштурмфюрером). Він брав участь у важких боях, які відбувались за село Підгірці і замок, боронені 29 і 30-тим полками. До одного з них був і приділений Б. Гвоздецький. Після бою під Бродами він перейшов до УПА (серпень 1944 р.)  В підпіллі використовував псевдоніми «Емір», «Кора», «Топір». Тут дослужився до звання поручника УПА. Працював  співробітником редакцій і автором видань «Повстанець», «За українську державу», «Щоденні вісті Української інформаційної служби», був редактором радіовістей.

Друкарня «Вінниця», де виходили згадані вище видання, містилася у с. Бертешів Жидачівського р-ну, в господарстві Михайла Лаби. Тут і працював Богдан Гвоздецький та перебував Ярослав Старух («Стяг»). Криївка друкарні знаходилася під стодолою на глибині близько 3 м, мала три виходи. Це була кімната площею 4 х 6 м, з двоповерховими нарами на шість осіб, туалетом, підведеною водою. Тут стояли тигельна друкарська машина з механічним ніжним приводом («американка»), машина для різання паперу, циклостиль, кілька друкарських машинок, радіоприймач.

Ранньою весною 1945 р. Я. Старух, Ю. Лопатинський і Б. Гвоздецький перейшли польський кордон. Ярослав Старух  був призначений Проводом ОУН провідником Закерзоння. Група перетнула  кордон за допомогою пунктового зв’язку із Жовківщини «Ігоря». Першочерговим завданням для  групи Я. Старуха від часу його прибуття на ЗОУЗ було встановлення контактів із польським протикомуністичним підпіллям та налагодження з ним співпраці. З цією метою, власне, з ним на Закерзоння і прийшов Богдан Гвоздецький-«Кора», колишній працівник польського Міністерства закордонних справ. Саме його  в  квітні 1945 р.  було призначено керівником делегації для переговорів із Армією Крайовою.  Вірогідно, з його прибуттям Крайовий провід УПА на Закерзонні 10 квітня 1945 р. видав інструкцію №2/45 щодо ставлення до поляків. В ній було вказано, що всі акції проти польського населення заборонені. Дозволялося ліквідовувати лише окремих поляків, які працювали на ворога – совітів.

Про ці події написав свого часу відомий військовий історик і керівний учасник підпілля Лев Шанковський: «Наприкінці 1944 року польська АК (Армія Крайова) в Любенщині не «уявнилася» і вела далі бої проти большевицьких військ. Коли Роман Шухевич-Чупринка довідався про те, рішив негайно запропонувати тій частині АК перемир'я і співпрацю в боротьбі проти большевиків. Для цієї мети Шухевич вислав від себе добрих  знайомих, Юрка Лопатинсьного («Калину», «Шейка») і Богдана Гвоздецького («Еміра Бен Кору») (так автор подає його псевда. – І.Д.) – двох львів’ян з львівським акцентом, щоб нав'язали контакти з поляками і почали переговори. Обидва старшини відійшли з ВОП (відділом окремого призначення) в Любачівщину, де оперував курінь УПА «Месники» (командир «Залізняк» — закарпатець Іван Шпонтак ) і де був штаб-бункер Ярослава Старуха.

Звичайно почалася дискусія про кордони, Львів і тим подібні несуттєві справи. Лопатинський і Гвоздецький казали: «Що ви хочете, щоб ми уроджені львів’яни, віддавали вам Львів?» Спочатку переговори не посувалися вперед, бо поляки, мабуть, хотіли розвідати про УПА, як вести з нею переговори. Вони мали дуже перебільшене поняття про УПА, й гадали, що західні альянти допомагають УПА зброєю і вирядом. Коли це українці вичули, вони справді привели відділ УПА, озброєний в «стени». Польський старшина вийшов під час перерви між наших хлопців і пробував їх розпитувати про «зжути», але хлопці йому відповіли, що подадуть інформації тільки на наказ свого безпосереднього командира (навіть не Лопатинського, чи Гвоздецького).

Серед української делегації створювалося враження, що поляки думали, що переговори були наказані з боку альянтів, які перекинулись на підтримку УПА, бо АК уявнилася, але все-таки хочуть погодити українців з поляками. В першій фазі переговори не дали успіху. Поляки, від'їжджаючи, казали, що мусять порозумітися зі своєю ГК. Лишили зв'язок. Юрко з Гвоздецьким вернулися до Шухевича, щоб здати йому звіт з розмов. Пізніше Гвоздецький загинув, один з цілого відділу, що прорвався з успіхом, а Юрко відійшов у Перемищину».

Б. Гвоздецький  – «Кора» загинув 16 травня 1945 року у сутичці із підрозділом НКВС,  охороняючи поранену зв’язкову, дружину Ярослава Старуха Ірину Гевак-«Веселку». Сталося це поблизу с. Суховоля, нині Ярославського повіту на території  Польщі. Петро Дужий згадував: «Саме від «Стяга» я довідався, як загинув командир «Кора». Він мав завдання від Головного Командира «Тараса Чупринки» – Романа Шухевича перебратись у Західну Німеччину та передати пошту ЗЧ ОУН й ЗП УГВР і особисто доповісти ситуацію в Україні. До пошти Командира «Кори» Ярослав Старух долучив свою записку і пошту. За усіма ознаками ця пошта потрапила до рук ворога.

Зараз про Богдана Гвоздецького мало хто згадує. У самому Крилосі  про нього взагалі забули. Тож ми старалися цією публікацією повернути із забуття його славне ім’я.

Іван Драбчук.

У грудні 2020 року минає 75 років з дня смерті блаженішого мученика владики Григорія Хомишина. Після дев’яти місяців нестерпних фізичних та моральних тортур у внутрішній тюрмі НКВД УРСР, після важких побоїв та знущань 79-річний єпископ-ординарій  д-р Григорій Хомишин помирає у лікарні Лук’янівської в’язниці.

«З Єпископа можна здерти мітру, відібрати відзнаки і окраси його достоїнства, можна його вкинути до в’язниці і закути в кайдани, однак самого достоїнства влади його ніяка сила світу цього не зможе йому відібрати і він із в’язниці, подібно як св. Апостол Павло, буде управляти своїми вірними. Якраз тоді він буде найсильніший. Не про Церкву, отже, не про віру і релігію я переживаю, але я боюся про добро і долю цілого мого народу. Бо де влада і повага Церкви знехтувана , чи там можливий послух і пошана для всякої іншої влади? Чи можливий там лад, порядок і спокій? Де Церква переслідувана, де віра і релігія понижена, де духовенство зневажене, чи там нарід може правдиво поступати і правильно розвиватись? Чи там всякий дорібок не обернеться на загибель свого народу?» - скаже одного разу єпископ Григорій Хомишин. Видається незбагненим, але його слова стануть означенням як останніх місяців власного геройського життя українського владики-мученика за Христову віру, так більш ніж 70-літнього катакомбного періоду УГКЦ.

Хомишин Григорій Лукич народився 25 березня 1867 року в селі ГадинківціГусятинського повіту Тернопільського округу у бідній селянській родині. Початкову освіту здобув у місцевій народній школі. Змалку Григорій виявив великий потяг до знань і навіть допомагав своїм ровесникам. Після закінчення Тернопільської гімназії з 1888 по 1893 рік навчався на богословському факультеті Львівського університету. По закінченню навчального закладу був рукоположений на священика 19 травня, а відтак катедральнимсотрудником у Станіславові. Владика Юліан Сас-Куїловський побачив у молодому священникові велике майбутнє і тому скерував його до Віденської богословської академії (1894-1899) на студії «Августінеум» поглиблювати знання з теології. У Відні Григорій Хомишингрунтовнішеознайомився з особливостями пастирської діяльності римо-католицьких священиків, проник у суть окцидентальної (західної) релігійної ідеології, що мало великий вплив на формування поглядів майбутнього єпископа.

У листі митрополиту Андрею Шептицькому від листопада 1943 року єпископ висловлюється: «При тому всьому не трачу надії, що святий Апостольський Престіл не лишить нас самих в тому страшному положенню. Жию тою надією ще з часу моєї науки у Відні».

Здобувши ступінь доктора богословських наук Г. Хомишин в березні 1899 року повертається у Станіславів, де протягом 2 років працював на посаді катедрального сотрудника. Потім був направлений парохом міста Коломиї. У 1902 році митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицькийпокликав талановитого священика собі на допомогу до Львова та призначив ректором духовної семінарії(1902-1904). Втім, його праця не обмежується богословськими викладами та духовним проводом семінаристів. І вже наступного року отець ректор  Григорій Хомишин гостро виступає проти москвофілів з антикатолицьким спрямуванням їхньої діяльності, в яких він вбачав загрозу як для Церкви, так і національного організму. У 1904 році за наполяганням митрополита Андрея Шептицького, Григорій Хомишин номінований австрійським цісарем Францом Йосифом ІІ на  єпископаСтаніславівської єпархії. 19 червня з благословенняАндрея Шептицького , перемиського владики КонстянтинаЧеховича та архієпископа вірменського обряду Йосифа Теодоровича у кафедральному соборі відбулися послідовно два канонічні акти посвячення в єпископи та введення на єпископський престол. Високу душпастирську працьовитість владики супроводжувала його національно-патріотична свідомість. У своїй діяльності владика зосередився на збереженні духовного авторитету УГКЦ у суспільстві, засобами досягнення якого розглядав зміцнення організаційної структури єпархії, формування нового типу духовенства, сприяння розвитку чернечих згромаджень, створення церковно-релігійних організацій. Владика мав на меті передусім відновлення ідеалу священика як патріота на морально релігійній платформі.

Першочерговим завданням владики Хомишина було зміцнення єдиної інституції, яка презентувала народ –УГКЦ, і, зокрема його осердя, - духівних провідників. Під цим оглядом вишкіл священичої формації в заснованій ним першій українській духовній семінарії (1907 рік) на Підкарпатті врахував пасторальні завдання  та місійні виклики того часу і відбувався на взір західних духовних закладів. Навчаючись і душпастирюючи у Відні, Хомишин зрозумів багатовікову роль монаших чинів як в освіті й ушляхетненні народів, так і формуванні європейських держав. Звідси його особливо великі заслуги для розвитку як старих, так і нових монаших Чинів і Зромаджень. Так, у липні 1909 року, єпископська капітула віддала будинок на вул. Петра Скарги (тепер – вул. Висилиянок) у власність сестер василиянок. В ньому монахині відкрили інститут для дівчат, початкову школу та вчительську семінарію. Коли отець Хомишин став єпископом, було тільки п’ять монастирів, а в 1935 році їх кількість зросла до сорока одного.

З початком Другої світової війни в анексованій СРСР Західній Україні, з осені 1940 р., було репресовано й депортовано до Сибіру без суду і слідства близько 10% населення. Відповідно до совєцких законів Церкву відокремлено від держави, в школах припинено викладання релігії, націоналізовано церковні та монастирські землі. Крім того, закрито навчальні та виховні заклади УГКЦ, богословську академію, духовні семінарії, наукові установи, навчальні і виховні інституції, дитячі захоронки. Багато галицьких українців емігрувало на Захід. 26 січня 1944 р. єпископ Г. Хомишин у зверненні до духовенства Станіславіської єпархії УГКЦ заборонив своїм священикам покидати свої парафії.

Владику Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Всю ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де розташовувався НКВД, і тільки над ранком відвезли додому, де вже на той час було проведено обшук. Вдруге ж єпископа заарештували 15 квітня 1945 року майже одночасно з усіма єпископами УГКЦ. Його засудили за статтею Кримінального кодексу, за якою йому було інкриміновано «агітацію або пропаганду, проведену з метою підриву чи ослаблення радянської влади». Хроніка мучеництва дев’ятьох останніх місяців життя єпископа Григорія Хомишина описана на 390 сторінках кримінальної справи, яку вели енкаведисти(№35826, том 1) і яка тепер зберігається в архіві Служби безпеки України.

Останній допит єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 року. В’язень, незважаючи на свій високий інтелектуальний рівень, був позбавлений права на слово. Мова протоколів свідчить, що допити відбувалися в умовах неймовірного фізичного й психологічного тиску. 21 грудня 1945 року єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКВД УРСР до лікарні Лукв’янівської тюрми. На запит слідчого, щоб він робив, якби його звільнили, єпископ Григорій без вагань відповів: «Тесаме, що й досі. Буду вас поборювати, бо я – слуга Христа, а ви – Його вороги».

28 грудня 1945 року після восьми місяців нестерпних фізичних і моральних тортур перестало битися його серце. Численні свідки підтверджують, що смерть владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру.

Життя і духовний подвиг єпископа Григорія Хомишина – яскравий приклад мучеництва за Христову віру.

Слова Григорія Хомишина.

«Ми мріємо про Україну, нею зайняті наші гадки, наші бажання і стремління. Шукаймо Божого царства в нас самих, стараймося те Боже Царство, його засади і права поширювати і примінювати в житті нашого народу. Тоді будьмо переконані, що Христос не забуде про нашу земну державу».

 

Олександра Левицька

25 березня минуло 95 років від дня народження відомої української письменниці, нашої землячки, членкиніМіжнародного ПЕН-клубу (США) Ірини Дибко-Филипчак.Народиласявона 1925 року в с. Більшівці біля Галича тодішнього Станіславівського повіту. Померла у США в 2012 році.

Пані Ірину я знала особисто. Вона кілька разів приїжджала в Україну – в рідні Більшівці, в Самбір на Львівщині, звідки походив її «коханий ладо» – чоловік Борис Филипчак. В Самборі підтримувала тісні контакти з родиною Семчишин,РостиславоюФедак, головою Союзу українок Самбірщини, та іншими представниками місцевої інтелігенції, зокрема з товариства «Бойківщина», яке очолював Василь Семчишин. З ними п. Ірина приїжджала в Більшівці.

Під час однієї такої поїздки я познайомилася з письменницею після творчої зустрічі, яку організували в Народному домі Більшівців її земляки, записала інтерв’ю – працювала тоді редактором відділу народознавства газети «Галицьке слово». Після цього впродовж десятка років ми листувалися з п. Іриною, в листах вона часто надсилала написані від руки вірші, які я публікувала на літературній сторінці часопису.

Життя ІриниДибко-Филипчак було нелегким. На її долю випало чимало випробувань: розлука з рідною землею, гіркий полин чужини і біль утрат…

Дитинство минуло в Більшівцях. З теплотою пригадувала п. Ірина своїх батьків, які шанували все українське, тож саме від них отримала непроминаюче почуття любові до України.

В одному зі своїх віршів поетеса писала:

Казав мені батько:

- Галич – місто святе.

І, пригорнувши мене,

ще казав він тоді,

що на нашій землі

святих місць чимало…

Після шести років навчання у вселюдній школі в с. Більшівцяхдівчина три роки вчилася в гімназії Урсулянок у Станіславові, але її довелось залишити, оскільки батьки не хотіли перейти на латинський обряд, змінити прізвище Дибкона польський лад.Коли Ірина покинула гімназію –склала іспиту педагогічний інститут на третій рік навчання.А далі почалася Друга світова війна, німецька окупація.Коли в 1944 році фашисти спалили Більшівці, батьки з доньками виїхали на територію Польщі. У Лодзі Ірину заарештувала німецька влада, їйінкримінували вбивство двох солдат... Дівчині довелось багато пережити. Як розповідала мені п. Ірина, її коси за ніч побіліли, про той страшний час нагадувавкарб на руці – табірний номер. При допомозі німецькогосолдата вдалося втекти з табору й уникнути смерті.

Після війни працювала в таборі переселенців у Зальцбургу, там познайомилася з майбутнім чоловіком Романом Шраменком. Ще був табір переміщених осіб в Австрії, а згодом сім’я емігрувала у США. Там у подружжя народилося троє дітей – сини Андрій і Юрій та донька Марта-Анна. Від них Ірина Дибко мала чотирьох онуків:Сіту, Павла, Ніну і Джесі.

Ірина Дибко-Филипчак була членкинею управи літературної організації – Міжнародного ПЕН-центру в Сполучених Штатах Америки, довгий час викладала у Школі українознавства в Пасейку. Не любила слова «українська діаспора», вважала, що краще вживати словосполучення «закордонні українці».

І.Дибко-Филипчакнадсилала менікниги, яких тоді не було в Україні, – «Сад Гетсиманський» Уласа Самчука, «Жовтий князь» Василя Барки, «Два колоски» Михайла Лавренка(про голодомор 1932-1933 рр.), «Історію України» Наталії Василенко-Полонської та ін. І звичайно, маю у власній бібліотеці видані за кордоном твори Ірини Дибко, які отримала від авторки: збірку оповідань «Білий Орел» (Філадельфія, 1980), збірки поезій «На перехресті років» (Нью-Джерсі, 1982), «По стежинах душі» (Потомак, 1996), поеми «Ґільґамеш»(Нью-Джерсі, США, 1884),«Ахнатон» (Буенос-Айрес, 1986), збірник поезій, оповідань, статей, доповідей «У саді думок» (Потомак, США, 2005), своєрідний перекладповісті Джорджа Орвела«Хутір тварин» тощо. На кількох книжках у моїй домашній збірці є власноруч написані письменницею гарні побажання.

Літературознавці дали високу оцінку творчості Ірини Дибко: «Свої спостереження і почування виказує Ірина Дибко естетичною формою, що її легко сприймає читач. Поетка любить життя, людину і природу, Божі створіння, тому й оточує їх любов’ю,ставиться до них з пошаною» (Василь Лев); «Поезія І. Дибко філософічна, медитативна, повчальна, вона має також виражену дидактичну й естетичну функції. Після прочитання збірки «На перехресті років» відчувається, як в душу проливається чисте і свіже повітря любови, краси і добра» (Петро Сорока, автор дослідження «Ірина Дибко-Филипчак.Літературний портрет»(Тернопіль, 1999).

«Бог дає кожній людині 7 років щастя», – казала пані Ірина про своє спільне життя з другим чоловіком Борисом,лікарем за професією, сином письменника Івана Филипчака. До слова, покійна дружина Б. Филипчака Софія Кучмєрчик була двоюрідною сестрою Папи Римського Івана-Павла ІІ.Разом зБорисом Филипчаком, а після його смерті в 1988 р. і сама п. Ірина докладала чимало зусиль, часу, енергії і коштів, щоб відчитати і відредагувати рукописи ІванаФилипчака. У США, а згодом і в Україні вийшли його твори «Кульчицький – герой Відня», «Дмитро Детько», «За вчительським хлібом», «Княгиня Романова», «Анна Ярославна – королева Франції» та ін.У 2001 році в тернопільському видавництві «Джура» коштом п. Ірини побачила світ ґрунтовна монографія Петра Сороки «Іван Филипчак». Літературний портрет» –на 450 сторінок з ілюстраціями.

Творчість нашої краянки, письменниці Ірини Дибко-Филипчак заслуговує на те, щоб її вивчали в школі, принаймні в форматі «Література рідного краю». Адже проживши більшу частину життя на чужині, Ірина Петрівна не забула рідної мови, написала і видала чимало власних книжок, переклала й упорядкувала твори інших авторів.

Любов Бойко.

У 1904 р. після довгого незаміщення Станіславської єпархії, 6-го травня було назначено, а 19 червня висв’ячено і поставлено нового єпископа для Станіслава в особі ректора Львівської семінарії – о. Григорія Хомишина (1867-1945). Це був четвертий з черги Станіславський єпископ, який 45 років очолював єпархію, в часах миру і воєнних лихоліть.Єпархію засновано окремою буллою папи Лева ХІІІ (1878-1903), 25 березня 1885 р. на пропозицію цісаря Франца-Йосифа І (1830-1915). Очолити єпархію запропонували єпископу ЮліануПелешу (1843-1896), щоби цим відзначити Його працю над вихованням престолонаслідника Рудольфа. Цю церковну область виділено з великої Львівської Архієпархії, з тієї частини, яка охоплювала 20 деканатів у Станіславському, Чортківському, Коломийському і Буковинському повітах, з 490 парафіями і 600 тисячами вірних. Осідком єпархії став Станіслав, на катедральний собор призначено церкву Воскресіння Господнього, а також грошову дотацію на утримання єпископа й Капітули, з так званого релігійного фонду.

Станіславська єпархія не мала земельної дотації на утримання єпископа, Капітули і Семінарії. Про це повинна була подбати Львівська Архієпархія, від якої вона була відділена, але цю справу відкладено за єпископів Ю. Пелеша, Юліана Сас-Куїловського (1826-1900) і Андрея Шептицького (1865-1944). Щойно з назначенням нового єпископа справа відповідної дотації стала актуальною. Всі три перші єпископи вони перейшли на інші престоли: Ю. Пелеш – до Перемишля, Ю. Сас-Куїловський – до Львова на митрополита, А. Шептицький – також до Львова на митрополита. Часті переміщення (тричі за 15 років), не шкодили душпастирській обслузі єпархії, ані духовному, релігійному вихованню народу. Коли митрополит Андрей Шептицький у 1901 р. перейшов зі Станіслава до Львова, силою митрополичих прав йому припало подбати про свого наступника в Станіславі, відповідно до свого знання єпархії, клиру цілої митрополії, свого великого впливу і значення у Львові, Відні і Римі. Після трьох років підшукав він доброго кандидата і –  навіть проти застережень намісника Галичини, графа Андрія Потоцького, (після номінації Андрій Потоцький мусів із-за шляхетської пристойності і поглядів подарувати владиці пару породистих коней, для його особистого вжитку, як єпископа) – провів його кандидатуру в Відні, виєднавши підтвердження в Римі. Цим номінантом був о. Григорій Хомишин – ректор Львівської семінарії, який займав цей пост від 1902 р.

Григорій Хомишин 19 травня 1983 р. був рукоположений на священика єпархіальним владикою Ю. Сас-Куїловським, і вже 9 грудня став катедральним сотрудником у Станіславі та шкільним катехитом. Згодом зробив докторат з богослів’я у Віденському університеті «Августинеум» у 1899 р. Від 8-го березня знову виконував обов’язки сотрудника у Станіславі, а від грудня 1901 р. був завідателем парафії  у Коломиї. Своєю популярністю між бідними, своїм простим походженням, своєю українською свідомістю, вживанням українського фонетичного правопису, викликав застереження з боку місцевих москофілів та польських кіл, а то й своїх співбратів по священстві. Станіславська громада подарувала новому єпископові владичу митру і жезл, які він використовував аж до своєї смерті.

Хочеться відмітити знакову подію яка відбулася 13 лютого 2020 р. для Музею історії Галича і водночас подякувати Архієпископу і Митрополиту Івано-Франківському Володимиру Війтишину за передачу цінної реліквії - жезла Блаженного єпископа Григорія Хомишина – інкрустованого каменями та оздобленого емалями – що символізує знак пастирства.

А щодо «намісницьких» коней, то він їх продав на потреби церкви та бідних. Серед настроїв упередження й очікування Капітули і декого з клиру, почав новий єпископ спасенну працю в єпархії. Вже 21 листопада 1904 р. видав перше архіпастирське послання до духовенства і вірних про свою пастирську програму; 1905 р. на свято Преображення Господнього, писав про церковне правило і катехизацію, а під кінець року – про священничу працю.  У 1906 р. видав у Коломиї «Марійські пісні», того ж року 1906-1907 звернувся до вірних з нагоди ювілею св. Йоана Золотоустого (347-407)  та про католицьке віче у Відні, у 1909 р. написав про ювілей Папи Пія Х (1903-1914), а в 1911 рр. – про напрямки теперішніх часів, у 1910 р. написав Послання «Про часте Святе Причастя», а в 1920 р. «Про культ Христового Серця» і про почитання Євхаристії взагалі, тощо.

Майже кожного року, разом з іншими владиками, єпископ Хомишин узгоджував і підписував усі спільні послання в духовних, церковних і громадських справах. Великою працею для єпископа стала Духовна семінарія, відкрита в січні 1907 р. за час її існування було підготовлено 400 священиків. Віддано віддався візитаціям єпархії, особисто дбав про виховання народу проповідями, місіями, реколекціями, доброю пресою, заснуванням братств і монастирів, зокрема жіночих: Чин Сестер Василіянок та Служебниць Непорочної Діви Марії, та чоловічих: Чин Отців Василіян та Згромадження Редемптористів, даючи відповідні фундації, поборюючи антиклерикальні, радикальні та безбожницькі напрямки. Єпископ заснував «Товариство Непорочного Зачаття» для будівництва катедрального та інших храмів, доповнив Капітулу українськими елементами, обороняв справи Церкви в Галицькому сеймі за часів Австрії, згодом в Національній Раді Західної України, а також у Варшавському парламенті за часів польської влади. Можливо тому й недолюблювала його радикальна і ліберальна преса, бачила його ревну працю над піднесенням духовного і релігійного життя єпархії, яка довший час стояла на маргінесі галицької церковної провінції.

Світова війна 1914 р. застала єпископа Хомишина за межами своєї єпархії, а після того, як вивезено митрополита Шептицького і помер Перемиський єпископ Констянтин Чехович (1847-1915), на свої плечі взяв керівництво майже цілою Галицькою церковною провінцією. Після війни владика Хомишин став ініціатором Української Католицької Народної Партії, яка мала назву «Українська Народна Обнова». Щоби дати статутне оформлення єпархіальній Католицькій Акції, він настоював на заснуванні товариства «Скала», яке поширилося зокрема в Станіславщині рядом домів і читалень, щоби нейтралізувати наслідки довгої радикальної пропоганди, яка була передовсім антиклерикальною. Поволі чимало колишніх визначних радикалів змінилися із «савлів» у «павлів»: Мельникович, Назарук, Трильовський. З народних і релігійно-церковних потреб єпископ Хомишин став патроном видання тижневиків «Нова Зоря», «Правда» і місячник «Добрий Пастир». Написав він декілька брошур на душпастирські і релігійні теми, так звану Народну Місію та книгу «Українська проблема». Друга світова війна застала його в своїй єпархії уже в старшому віці, на 73 році життя. Та Господь дав владиці Григорію ласку перетерпіти хоча б частину своєї Голгофи. Після того, як радянська влада заарештувала владику  разом з іншими членами ієрархії, його вивезено і засуджено, як ісповідника Христової віри.

Свідки згадували, що на одному із допитів владики один із слідчих запитав: «А коли б ми Вас випустили на волю, що Ви будете робити?» Кир Григорій без вагань відповів: «Те саме, що й досі. Я буду вас поборювати, бо я — слуга Христа, а ви — його вороги!» Так владика став мучеником за Христову віру. 27 червня 2001 року під час Божественної Літургії у м. Львові Папа Іван Павло II проголосив владику Григорія блаженним. Реабілітований 10 листопада 1995 року.

 

Анна Жолоб

Поетка й письменниця Ірина Дибко-Филипчак наро¬дилася 30 березня 1925 року  в містечку Більшівці недалеко Галича у селянській родині. Як  сама пізніше згадувала –  була вона улюбленою донею саме татуся, якому обіцяла завжди тримати його прізвище. Була наймолодшою в родині Дибків, але надзвичайно обдарованою талантами та щемливим відчуттям краси природи, музики, пісні і слова, через те й страждала найбільше.

Вже у три з половиною Ірина навчилась читати і писати, тому до школи пішла в чотири з половиною роки. У 1936 році її прийняли в гімназію «Уршулянок» Станиславові, де провчилась до вересня 1939 року. Далі була війна, яка зруйнувала всі плани на майбутнє, хоча  вона,після численних пригод, склала іспит до Учительського інституту на третій рік навчання. А ще вона опановувала гру на скрипці у музичній школі. Пізніше вона продовжить музичні студії у Лодзі та Зальцбурзі у Моцартеум.

Живучи у Станиславові, студентка Ірина  Дибко скоро дізналася про тих, хто належав до Української Повстанської Армії, а незадовго вона пізнала жахи новітніх «визволителів» - фашистів, потрапивши у їхні руки. Це був час зловіщого терору і репресій, знищення всього гордого й мужнього, та перш за все - національно-свідомого.

Одного дня, 1942 року, Ірина Дибко отримала від довірених людей тривожну вістку, що схоплено її керівника і вчителя через зрадницький донос одного з інформаторів. А невдовзі і вона була заарештована німцями через фальшивий донос, начебто вона  єврейка і була причетною до знищення двох німців. Зрозуміло, що юній українській дівчині заперечити цю фальсифікацію в стінах фашистського ґестапо було не можливо. Тому Ірині довелося перейти через усі кола дантового пекла. На щастя, та не без Божої опіки, в яку надзвичайно щиро вірила Ірина Дибко-Филипчак до кінця своїх туземних днів, їй вдалося вирватись із лабет смерті, але навіть рідні не впізнали  свою доню при зустрічі – вона стала білою,( не сивою, скоріше – срібною). Такою і залишалася впродовж всього свого життя.

В березні 1944 року каральні мадярсько-німецькі загони спалили Більшівці. Тоді І. Дибко вдалося вислизнути з села й зникнути в Станіславові, ховаючись від арешту. Тепер їй не залишалось нічого іншого, як утікати на Захід. Якимось дивом батьки  Ірини з однією із її сестер добралися до Станіславова та знайшовши Ірину,  разом виїхали до Збежа біля Лодзі, де Ірина записалась на музичні студії, щоб продовжити навчання гри на скрипці.

По війні Ірина Дибко працювала в таборі переселенців в Зальцбурзі. Тут і познайомилась з молодим чоловіком, що був виснажений тривалим голодуванням так, що нагадував тінь. Ім’я його – Роман Шраменко, йому чудом вдалося вижити в умовах жорстокого концентраційного табору Дахау. Незадовго Ірина Дибко зв’язала свою долю з цим юнаком, який займався всебічною суспільно-політично працею. Коли ж з наказу полковника  А. Мельника він переїхав до Мюнхену,Ірина не вагаючись, поїхала зі своїм чоловіком, де працювала в Українському Комітеті. У Мюнхені вона поступила до Українського Вільного Університету, де вивчала юридичні науки.

У 1950 р. вона переїхала з родиною до США, вчителювала в 1963–1991 рр. і 1995–1997 рр. у Пассаїку (Нью-Джерсі).  В Америці зустрілася із  Докією Гуменною, письменницею, яка навернула її на стежину літературної творчості, що почалась друкуванням в газеті «Нові дні». Потім нелегкі повоєнні роки, а далі – чужина еміграційна, хоча й прихильна – все ж не рідна, мачушина. Вона тоді написала: «Не вередую, не нарікаю а тужу,як Україну згадаю...».

Треба  було працювати, щоб жити та ростити трійко дітей, які народились у подружжя Шраменків вже у США. На жаль, так сталося, що дорога життя Романа Шраменка і Ірини Дибко розійшлась. Хоч обставини заставили здобути професію медсестри, Ірина водночас працювала вчителькою в «Рідній Школі», що започаткувалась зусиллями української громади при парафії Святого Миколая, у місті Пассейк. Працювала творчо й самовіддано, розробляючи тематику уроків та шкільні програми навчань, бо підручників майже не було. Знову почала зосереджуватись над своїми віршами, які почали появлятися  на сторінках українських діаспорних видань, а згодом вийшла у світ  перша поетична збірка  Ірини Дибко «На крилах дум» (1974 р.), що стала першою ластівкою для неї.

Останні роки Ірина Дибко-Филипчак мешкала в містечку Потомак у штаті Мериленд. Вона  володіла англійською, німецькою, польською, російською і латинською мовами. Брала активну участь у житті української громади США, була  членом управи та секретаркою Міжнародного ПЕН-клубу. Також варто згадати  її палкі промови на Всесвітніх Конгресах поетів,есеїстів і новелістів, а також редакторській праці письменниці над «Антологією ПЕН», що появилась у світі в 2010 році у США і стала немов лебединою піснею цієї незабутньої трудівниці на ниві літератури.

Уже в не надто молодому віці, пані Ірина зустріла своє щастя і долю в особі доктора Бориса Филипчака і, як завжди стверджувала поетеса – саме зі своїм Борисом вона відчула справжнє жіноче і людське щастя. І хоча жили вони лише сім літ  в туземному житті, пані Ірина вважала роки свого подружнього життя з доктором Борисом Филипчаком найкращими й найвагомішими. Вона ніколи не змирилася з його смертю (помер у 1988 р.), адже її коханий Борис живий  у її поезії, у присвяті книг, в перевиданні творів Борисового батька – письменника й історика, який загинув у радянській тюрмі, заарештований новими  окупантами, вже в похилому віці. Ім’я його – Іван Филипчак, автор багатьох історичних повістей, серед яких «Анна Ярославна - королева Франції», «Княгиня Романова», «За Сян», «Будівничий держави», «Берладник», «Кульчицький - герой Відня». Саме пані Ірина спонукала свого чоловіка перейнятися літературною спадщиною батька-письменника, воскресивши немов із забуття, славне ім’я ще одного великого українця і спадкоємця  його геніального земляка  - Івана Франка.

Та все ж таки прожила Ірина Дибко довго та залишила великий творчий доробок в українській літературі  у вигляді обширних книг: «На крилах дум», «По стежинах Душі», «На перехресті років», «Білий орел», «У саді думок». Особливою заслугою письменниці для української літератури є те, що вона створила більше ніж вдалий, унікальний переспів-переклад найдавнішого епосу світу  «Ґільґамеш» і «Ахнатон» на українську мову, в повному обсязі та у віршованій формі.  Тому ім’я поетеси набрало енциклопедичного значення і ці її твори ввійшли в обов’язкову програму  Національного Університету ім.Тараса Шевченка в Києві, на кафедрі Комперативістики та порівняльної літератури. Перу Ірини Дибко завдячують переклади на українську з англійської «Хутір тварин» Джорджа Орвела, «Нарис про людину» Олександра Повпа, як і його «Універсальна молитва» і «Ода самоти» та інших авторів.

Газета «Свобода» про її смерть подала короткий некролог: «Ділимось сумною вісткою, що 1 грудня 2012 року відійшла у Вічність  св. п. Ірина Дибко-Филипчак - поетка та письменниця, народжена 1925 року в Більшівцях коло Галича в Західній Україні. Похоронні відправи довершив о. Тарас Лончина на цвинтарі св. Андрія Первозваного в Баунд Брук. У глибокому смутку: донька - Марта з родиною, син - Андрій з родиною, син - Юрій з родиною. Вічна їй пам'ять!»

Так закінчилося життя письменниці й поетеси, вчительки і критика Ірини Дибко-Филипчак і було повністю посвячене боротьбі за волю, що граничила з героїзмом, бо трималась на плечах тендітної українки. була великою патріоткою своєї єдиної Батьківщини, що любила підкреслювати й при розмові, і в своїй поезії та прозових творах. І все своє життя вона посвячувала служінню українській ідеї, рідній мові й культурі, змаганням України до волі.

Уже в роки незалежності України Ірина Дибко-Филипчак – поетеса із США, невістка відомого самбірського письменника Івана Филипчака (1871-1945), яка в діаспорі перевидала і передала громаді Самбора всі десять повістей тестя,  стала «Почесними громадянами Самбора». А 29 липня 2015 року на базі бібліотеки смт Більшівці відбувся семінар, присвячений 90-й річниці від дня народження нашої землячки. Що ж не забувають про неї на Батьківщині, але потрібно, щоб про неї пам’ятали ще більше, бо через п’ять років матимемо її столітній ювілей, до якого варто підготуватися на належному рівні.

Іван ДРАБЧУК

Пропонуємо переглянути ознайомчу онлайн екскурсію "Галич - столиця середньовічної державності України" за посиланням:https://www.youtube.com/watch?v=uhUzumTt7bQ&feature=youtu.be

З нагоди 149-ої річниці від дня народження відомої української поетеси Лесі Українки (1871–1913) науково-освітній відділ при співпраці з науково-методичною бібліотекою Національного заповідника «Давній Галич» організував для учнів Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла цікавий навчально-пізнавальний захід.

Інтерактивний урок для ліцеїстів підготувала та провела науковий співробітник заповідника, кандидат історичних наук Ірина Стасюк. У ході заняття учні працювали у командах і завдяки мультимедійним технологіям у формі гри дізнавалися про життя, творчість та сучасне осмислення Лесі Українки. Разом з тим у науково-методичній бібліотеці установи Любов Ониськів розгорнула книжково-ілюстративну виставку під назвою «Твоєму йменню вічно пломеніти», присвячену творчості відомої поетеси.

Учасники інтерактивної вікторини, не зважаючи на результат, отримали презенти від адміністрації заповідника, а організатори дійства разом із педагогічним колективом ліцею в особі заступника директора Любові Побуцької домовилися про подальшу співпрацю у проведенні подібних заходів.

Взимку 2015 року регулярні російські війська, що перейшли державний кордон між Україною і РФ, взяли в облогу українських бійців у районі міста Дебальцеве Донецької області. Прориваючи оточення, більше сотні наших захисників загинули, пропали безвісти, 280 опинилися в полоні, кілька сотень отримали поранення. За даними Генштабу ЗСУ, втрати ворога були значно більшими. Українська Армія показала спроможність битися з ворогом, що значно переважав у кількості техніки і військовій силі.

Щоб вшанувати пам'ять полеглих і не забувати про живих захисників України, з 28 лютого в Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» розгорнута виставка з фондів установи «Бій за Дебальцеве: 5 років пам'яті». На виставці експонуються прапори з підписами українських захисників, гільзи від снарядів, муляжі мін, військові каски, бронежилети, рюкзаки, особисті речі учасників війни на сході України тощо.

На відкритті виставки були присутні, крім науковців, учні та вчителі Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла. Її організатор, завідувач науково-освітнього відділу, кандидат історичних наук Андрій Стасюк, наголосив, що 5 років тому кінець лютого став для нашого народу, нашої нації новими Крутами. Галицький декан УГКЦ о. Ігор Броновський також торкнувся цієї трагічної сторінки в нашій новітній історії. Присутні разом зі священником помолились за душі усопших захисників України. Заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький свій виступ акцентував на тому, що ми повинні винести уроки з трагедії в Дебальцевому, бо Російській державі не можна вірити. Ще в ХІХ столітті німецький канцлер Отто фон Бісмарк заявив, що угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані.

З великою увагою присутні слухали емоційну розповідь ветерана бою під Дебальцевим, а тепер очільника відділу соціальної підтримки ветеранів та внутрішньо переміщених осіб Івано-Франківської ОДА Володимира Глизнера, одногрупника Андрія Стасюка. Учасник війни з теплотою пригадував своїх побратимів і командирів, жартував про солдатські будні, пригадував тих, хто поліг у боях. Сам Володимир не раз дивився смерті в очі, був поранений, тому надзвичайно вражає його життєлюбність і відкритість у спілкуванні. Він і його побратими, живі і полеглі, захищали нашу землю від ворога і їм ми завдячуємо тим, що віроломний сусід не реалізував своїх загарбницьких планів.

Любов Бойко.

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:9608

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:18067

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7430

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:8115