20 жовтня 2021 року в  Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відбулися історичні читання «Берестейська унія і становлення Української Греко-Католицької Церкви». Науковці установи обговорили причини, передумови, підготовку та проголошення Берестейської унії, а також її наслідки для України та міжнародної спільноти. Серед виступів: «Берестейська унія і становлення    Української Греко-Католицької Церкви» (М. Костик), «Йосафат Кунцевич – перший мученик в часи проголошення Берестейської унії» (А. Жолоб), «Галицький епізод боротьби Й. Шумлянського з Є. Свистельницьким за галицько-львівський єпископський престіл (1667-1767)» (М. Костик), «Особливості літургійного життя Галицької землі в умовах Унії 1700-1701 року» (А. Стасюк), «Участь священика УГКЦ Рудольфа Моха у духовному і культурному житті Галицького краю» (Н. Качковська).

9 жовтня 1596 року у місті Бересті на церковному соборі проголошений акт з’єднання частини ієрархів та вірян Київської митрополії з Римо-католицькою церквою на умовах виходу з-під канонічної підлеглості Константинопольському патріархату, визнання зверхності Папи Римського та прийняття католицького віровчення. Новостворена Руська унійна Церква, згодом названа греко-католицькою, зберігала візантійську обрядовість, власні адміністративні структури, канонічний правопорядок та духовно-культурну спадщину.

Ідею унії підтримувала верхівка українського духовенства та світських феодалів, що прагнули досягти однакового політичного становища з польськими магнатами. На думку українських єпископів, унія мала б вирішити проблему полонізації та покатоличення православних, вони отримали б рівноправність у Речі Посполитій з католиками. Частина українських ієрархів та світської влади сподівалися, що завдяки Унії вдасться  нейтралізувати вплив Москви.

Наприкінці 1589 року єпископ Львівський Гедеон Балабан перший порушив питання про унію. До нього приєдналися Кирило Терлецький, єпископ Луцький, Леонтій Пельчицький, єпископ Пінський і Туровський, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський та Белзький. Наслідком таємної конференції в Белзі у 1590 році був лист до польського короля, в якому єпископи заявляли про свою згоду визнати владу Папи Римського.

12 червня 1595 року відбувся з'їзд єпископів у Бересті, де було прийнято документ про унію. Головні діячі Берестейської унії - єпископ Луцький Кирило Терлецький і Володимирський Іпатій Потій - вирушили до Риму, де 23 грудня 1595 року представили 33 статті Унії, скомпонованих на підставі умов Флорентійського собору 1439 року. 9 жовтня 1596 року король Сигізмунд ІІІ Ваза і київський митрополит Михайло Рогоза за дорученням Папи Климентія VIII скликали в Бересті в храмі святого Миколая церковний собор для офіційного проголошення Унії.

Греко-католики, проголосивши унію, визнали владу Папи Римського і прийняли основні догмати католицької церкви, проте зберегли грецький обряд та відправу церковнослов'янською мовою.

М.Костик

Крушельницькі - український галицький шляхетський рід гербу Сас. Згідно з легендою, він бере початок від 1395 р., коли король Владислав II Ягайло надав братам Івану і Дем'яну та їхнім нащадкам у володіння село Крушельницю: «Володислав з Божої милості Король Польський, Литовський і Руський, а також багатьох інших земель господар повідомляємо даним Листом про те, що даємо нашим вірним слугам Івану і Дем’яну, а також їхнім синам, що нам служать, бажаючи від них кращої служби, село в Тустанській волості Крушельницю...»

Відомим представником цього роду був Антін Володиславович (1878–1937) – письменник, педагог, громадський і політичний діяч. Українській культурі прислужилися також його дружина – акторка та письменниця Марія Степанівна (у дівоцтві – Слобода, 1876–1935), та їхні діти і онуки: сини – письменник, художник і мистецтвознавець Іван (1905–1934), економіст і педагог Богдан (1906–1937), письменник, музикант і політичний діяч Тарас (1909–1934), донька – лікар-дерматолог, публіцист, громадська і культурна діячка Володимира (1903–1937), онуки – археолог, письменниця та культурна діячка Лариса, дочка Івана (1928 р.н.), піаністка та педагог Марія, дочка Тараса (1934 р.н.) Крушельницькі.

Антін Крушельницький – український письменник, літературознавець і літературний критик, педагог, публіцист, редактор шкільних хрестоматій з української літератури, видавець і дописувач до різних журналів. Народився 4 серпня 1878 в місті Ланьцут, що в Галичині, (нині Польща).Навчався у Львівському університеті. Понад 30 років працював на педагогічній ниві. Викладав у гімназіях Львова, Бережан, Коломиї, Рогатина, Городенка і Відня. Близький приятель В. Стефаника, О. Кобилянської, Н. Кобринської. Міністр освіти в уряді Симона Петлюри. Після падіння УНР емігрував з родиною до Відня, де заснував видавництво «Чайка». У 1925 році повернув з Відня до Львова і активно включається у політично-громадську працю. Між іншими очолив журнал  «Нові Шляхи». Переслідуваний польською владою, зваблений совєтською пропагандою і за намовою найстаршої  дочки Володимири, (яка в тому часі вже жила в Харкові і була захоплена розвитком Радянської України), у травні 1934 року з цілою родиною переїжджає до Радянської України і поселяється у Харкові.

Недовго родина Крушельницьких прожила на волі в радянському «раю», бо вже 6 листопада 1934 року органами НКВС УРСР у Харкові були заарештовані Антін Крушельницький і двоє його синів: Іван та Тарас, а в половині грудня цього ж року ті самі органи арештують наступних двох синів, Богдана і Остапа та дочку Володимиру. На виїздній сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР, що відбулась 13-15 грудня 1934 р. у Києві Антін Крушельницький був засуджений на 10 років позбавлення волі і засланий у Соловецьку тюрму. Фальшиве обвинувачення звучало так,  «Один із керівників створеного в Україні центру ОУН, який ставить за мету повалення Радянської влади в СРСР і підготовку терористичних актів проти представників партії і уряду». У жовтні 1937 р. «трійкою» УНКВС засуджений до розстрілу. Розстріляний 23 жовтня 1937 року в урочищі Сандормох.

Його дружина Марія народилася 8 грудня 1876 р. у селі Ульгівці Рава-Руського повіту на Львівщині, увійшла в історію української культури як драматична актриса, публіцист, мемуарист, редактор та прозаїк. Дівчинка прийшла в світ у багатодітній сім'ї поштового службовця Степана Слободи, де росло п’ятеро дітей - дві дочки та троє синів.

Далі коротко розповімо про батьків Антона Крушельницького. Його дід та прадід носили ім’я Антон. Дід був родом із Мишкова, де народився у 1809 році, а помер 6 грудня 1885 року у Галичі. Був одружений із Розалією Кречковською (1816-1898). Вона померла у Станиславові. Їхній син Володислав народився теж у Мишкові у 1845 році. Одружився із Марією Монастирською (1858-1907). У подружжя зростало семеро дітей: сини Броніслав-Михайло, Володимир, Святослав, Осип, Антон та дочки Іванна і Людмила. Іванна вийшла заміж за митника Омеляна Дороша (їхній син відомий художник і кінематограф Юліан-Юрій Дорош). Людмила стала учителькою. Володислав Крушельницький як емеритований старший офіціал суду та властитель реальності у Станиславовові помер 14 січня 1910 року. Разом із дружиною похований на станиславівському кладовищі (могили збереглися).

Друга гілка цього роду заснована Амвросієм Васильовичем Крушельницьким (1841–1903), священиком та хоровим диригентом. Він був сином  священника у с. Сороки Бучацького Василя Крушельницького (1806-1889), що походив із селянського роду та його дружини Олександри Маринович (померла у 1883 році). Він мав брата Осипа Крушельницького, сином якого був Іван (1830-1902), парох села Ягільниця Стара Чортківського деканату, одружений із Францішкою  Ясінською (1831-1895). Крім Амвросія Василь Крушельницький мав ще сина Діонизія, який був директором школи у Зарваниці, і у якого було три дочки.

Нащадок давнього шляхетного роду, о. Амвросій був високоосвіченою людиною, беззаперечним авторитетом для своїх дітей, їхнім першим вчителем і просвітителем. В перші роки свого душпастирського служіння о. Амвросій часто переїздив з родиною з села в село: Білявинці, Петликівці, Тисів, Осівці, аж нарешті в 1878 р. отримав парафію в с Біла поблизу Тернополя. Тут організував читальню «Просвіти», хор, очолював духовне і культурне життя села. Свого часу Амвросій Васильович Крушельницький пошлюбив Теодору, дочку галицького поета і фольклориста Григорія Онуфрійовича Савчинського (1804-1888). Вона мала твердий характер та нежіночу наполегливість, а ще грала на фортепіано, гарно співала, зналася на поезії, пам’ятала силу-силенну народних пісень, але особливо охоче виконувала своїм вісьмом дітям колискові. Можливо через це всі вони були музично обдарованими.                                                                                                                     Із спогадів Олени Крушельницької-Охримович: «Як нині пам’ятаю день, коли до нас в Білявинці приїхав дідуньо Василь Крушельницький, щоб охрестити й дати ім’я моїй на три роки молодшій сестричці (дідуньо сам давав імена усім своїм онукам). Соломією нарік новонароджену, бо так звалася його мати».         У свідоцтві хрещення Соломії у графі про батьків та їхній суспільний стан записано: “Всч. Амвросій де Крушельницький і Теодора, дочка всч. Григорія Савчинського і Анни з роду Готтеровських – nobiles (титуловані, знатні – І. Д.)

Найбільш відома серед них - Соломія Крушельницька (1872–1952), оперна співачка. Як оперна та камерна співачка уславилася також її молодша сестра – Ганна (1887–1965), випускниця Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові та Міланської консерваторії, виконавиця партій сопрано на театральних сценах Варшави, Львова, Мілана, Риму (обидва в Італії) та ін. Диригентом Львівського «Бояна» та одним з організаторів видавництва «Бібліотека музикальна» у Львові був брат співачок – Антін Крушельницький (1868-1895), а їхня сестра – Емілія (1875-1965), заміжня за Іваном Стернюком, була співачкою, фольклористкою, диригентом Львівського і Тернопільського «Боянів».

Розвитку професійного та аматорського музичного мистецтва в Галичині сприяли також інші доньки і син Амвросія Васильовича – Осипа (1867-1958), заміжня за Карлом Бандрівським, Олена (1870-1961), заміжня за Володимиром Охримовичем, Марія (1880-1971), заміжня за Юліаном Дроздовським та Володимир (1882-1938). Брат Соломії Крушельницької – Степан (1867-1938) став священником і працював на Коломийщині (у Товмачику, Назірній, Кулачківцях, де і помер).  Він був одружений із Олександрою Кисілевською (1870-1944), з якою виростив п’ятеро дітей: синів Ярослава, Володимира, Миколу-Максиміліана та дочок Ольгу і Любу.                                         Крушельницький Максиміліан (1836-1899) народився у Бучачі, після закінчення богословського факультету у Львові працював парохом у с. Заболотові Коломийського деканату.  Його син Володимир  (1865-1896) був сотрудником при батькові, але помер на 31 році життя. Він був одружений із Броніславою Мяновською (1868-1896), яка померла на 26 році життя.

Третя гілка Крушельницьких походила від священника Мар’яна (1870-1915), який працював на Тернопільщині у с.Ягольниці Старій. Він, син згаданого вище Івана Крушельницького, був одружений із Ольгою Лушпинською. Отець Мар’ян (Маріан) Крушельницький заснував  у селі касу-«Райффайзенку», провадив курси неграмотних, опікувався молоддю, організував театральний гурток при читальні «Просвіта». Після смерті батька, його старша дочка. Анна або Нуся, як її популярно звали, була в родині опікункою молодшим братам: Іванові, Леонтієві, Павлові. Осипові та сестрі Стефанії. Родина Крушельницьких з часом перебралася теж до  Станиславова і замешкала  в будинку недалеко української чоловічої гімназії при вулиці Липовій, що був в певному часі неначе співочим центром тодішньої української гімназійної молоді. Перехожі часто могли почути з вікон будинку оксамитний баритон «Пуся» чи м'який ліричний тенор брата «Юзя» музу і мистецьку душу родини. «Льоня» Крушельницьких.

Одружилася Нуся з професором д-ром Савою Никифоряком, який навчав в українській чоловічій та дівочій гімназіях в Станиславові, де був опікуном пластової молоді. Спільно з чолові ком вона брала активну участь в громадському і культурному житті українського Станиславова. Переносила з справжнім стоїцизмом удари долі в своєму житті, що приходили одні за другими. Найстарший брат Іван Крушельницький був учителем гімназії Українського педагогічного товариства у Львові. Помер у розквіті життя у 1934 році.  За тим прийшли бурхливі роки Другої світової війни. Нуся  зі старенькою матір'ю, чоловіком, донькою Любою (по чоловікові Ціховляс) і сестрою перед навалою червоних визволителів подалися на захід. Вона перенесла всі еміграційні гаразди переселенчих таборів. а згодом виїхала з родиною до США. де поселилася у Нью-Йорку.

Туди приходили болючі вістки з рідних земель: брат Павло, доброволець Української Дивізії «Галичина» загинув під Бродами (за іншою версією помер трагічно у Сибірі); другого брата Осипа (Юзя) большевицька влада заарештувала у 1939 році і засудила на кару смерти, а згодом запроторила його на десять років у північні концтабори. Він 1911 року народження проживав у Станиславові і був секретарем відділу народної освіти. Інші члени залишеної родини зазнали подібної долі. Нуся Никифоряк. як  любляча сестра, шо опікувалася завжди та дорожила своєю ріднею дуже болюче переживала ті скорботні вістки Вона розвідувала, розшукувала, нав'язувала зв'язки та знайшла дороги, щоб прийти з допомогою.

Анна Крушельиицька-Никифоряк  померла у 1984 році  і похована на цвинтарі св. Андрія у Бавнд Бруку біля свого мужа д-ра Сави Никифоряка та брата Леонтія Крушельницького (1905-1982). Він був одружений із Лідією Каратницькою, з якою мав сина Любомира.

Як бачимо, Крушельницькі – унікальна родина українських інтелігентів. Всі представники сімейства здобули пошану і визнання, причому в різних галузях – від красного письменства до медицини, від живопису до економіки, від музики до педагогіки й громадсько-політичної діяльності. Зрозуміло, що гілок роду було набагато більше, але ми ставили собі за мету зупинитися на найбільших розгалуженнях цього роду і найвідоміших її представниках.

Іван ДРАБЧУК

Вже кілька років поспіль в осінній період на військовому кладовищі Першої світової війни збираються волонтери, які жертвують свій особистий час та працю для подальшого благоустрою території. Здійснюється даний захід з присвятою до Задушних днів і чергової річниці з часу завершення Великої війни.

Цей рік не став винятком і товариство зібралося одразу після свята Покрови Пресвятої Богородиці для проведення чергової акції. На жаль, сучасні обставини життя дозволили згуртуватися тільки невеликим колективом, проте це не завадило максимально виконати запланований обсяг робіт.

Впродовж дня перебування в Галичі вдалося зробити ряд важливих речей, які як сприятимуть покращенню візуального вигляду місця пам’яті, так і законсервують на триваліший період певні об’єкти перед природними негодами. Серед виконаного: відновлення пошкодженого шару пофарбування надмогильних хрестів за допомогою зовнішньої фасадної фарби, цілковите покриття дерев’яної огорожі шаром відпрацьованого машинного масла, пофарбування вхідної брами та тримача анотаційної таблиці, часткова обробка території гербіцидним препаратом. Слід зазначити, що всі витратні матеріали, які використовувалися при проведенні робіт, були придбані коштом волонтерів.

Після виконання фізичних робіт учасники встановили лампадки поруч пам’ятного знака на честь УСС, хрестів, присвячених угорським військовослужбовцям, та спільно промовили молитви «Отче наш» і «Богородице Діво». Всі мали розуміння, що спільними зусиллями дбають за збереження пам’яті про полеглих – без огляду на національність. А спочивають тут представники багатьох національностей, які ще століття тому пробували спільно жити, як громадяни монархії Габсбургів…

Особистісний та кількісний склад активістів, котрі дбають за військове кладовище в Галичі, постійно змінний. Є ті, хто тут працює вже роками, є ті, котрі долучилися вперше. Цього разу в Галичі працювали представники української та угорської сторін: Домонкош Дора (Dóra Domonkos) - асистент кафедри іноземних мов і перекладу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, волонтер Угорського культурно-освітнього центру в Івано-Франківську; Ковач Кріштіан (Krisztián Kovács) - волонтер Угорського культурно-освітнього центру в Івано-Франківську; Нагорняк Михайло – директор Інституту післядипломної освіти та довузівської підготовки, професор кафедри міжнародних відносин факультету історії, політології та міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника; Нагорняк Мирослава – керівник громадської організації «Угорський культурно-освітній центр»; Чемеринський Андрій – Почесний краєзнавець України, старший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини НЗ «Давній Галич».

Осіння погода, яка була напрочуд сонячною і теплою, сприяла відповідному настрою волонтерів та успішному виконанню робіт.

Гарним завершення заходу стало відвідання Музею етнографії НЗ «Давній Галич» в с. Крилос. Тут товариство провело час у товариській бесіді щодо проблематики збереження історичної пам’яті та прослухало чудові угорські пісні у виконанні жіночого складу групи.

 

Довідково.

На військовому кладовищі ПСВ у Галичі поховані воїни цісарсько-королівського війська та союзної німецької армії, які загинули в боях за місто Галич або померли від поранень та хвороб у польових лазаретах. Це представники різних національностей, які були службовцями 112-и військових частин монархії Габсбургів.

На даний час на кладовищі збережено 337 поховань (згідно візуального обстеження місцевості); серед похованих – два стрільці Легіону УСС. За 2011 – 2021 рр. дослідниками встановлено прізвища 249 похованих.

Військові меморіали в Галичі є пам’ятними місцями. Вони підпадають під дію міжнародних угод, зокрема «Угоди між  Урядом України і Урядом Республіки Польща про збереження місць пам'яті і поховання жертв війни та політичних репресій» (1994) та «Угоди між Урядом України і Урядом Угорської Республіки про збереження та увічнення місць пам'яті загиблих військовослужбовців та цивільних жертв воєн та про статус поховань» (1996).

Андрій Чемеринський

Відійшла у вічність Світлана Кукула, не так давно – наша колега, наукова співробітниця Національного заповідника «Давній Галич».

Народилася 27 лютого 1960 р. в с. Озеряни на Івано-Франківщині. Закінчила Галицьку школу, Львівське державне училище прикладного і декоративного мистецтва ім. І.Труша, філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Працювала художником-оформлювачем на львівських підприємствах, брала активну участь у громадському та культурному житті Львова.

З 1994 року до 2015 р. працювала в Національному заповіднику «Давній Галич». Обіймала посади завідувачки науково-освітнього відділу, Музею караїмської історії та культури. Досліджувала літературну спадщину та громадську діяльність Івана Франка, Рудольфа Моха. Перекладала з польської мови публікації в журналах на караїмську тематику. Брала активну участь у наукових конференціях вищих навчальних закладів Івано-Франківська, Львова.

Щиро співчуваємо родині з приводу важкої втрати. Хай пам'ять про покійну назавжди залишиться в серцях тих, хто її знав.

Колектив Національного заповідника «Давній Галич»

У Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» відкрилася виставка графічних робіт мисткині, нашої краянки, уродженки с. Крилос Ольги Михайлів. Авторка працює в техніці ліногравюри, вона привезла в Галич свої роботи, серед них сакральні твори, натюрморти, ілюстрації до книг українських авторів.

Ольга Михайлів закінчила магістратуру Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету, кафедру образотворчого мистецтва імені Михайла Фіголя, працює науковим співробітником у відділі народного мистецтва Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею.

Представив гостю завідувач науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич», кандидат історичних наук Андрій Стасюк. Модератор заходу зазначив, що це друга виставка Ольги Михайлів, охарактеризував мистецькі роботи художниці, розповів про творчі пошуки авторки. Сама мисткиня привідкрила таємниці своєї творчості. Вона не планує зупинятись на досягнутому, вважає, що чорно-білі роботи не менш красиві, ніж кольорові, а тому продовжуватиме творчі пошуки в цьому напрямку.

Генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин привітав художницю, побажав успіхів і наснаги у творчості, запросив привозити свої нові роботи.

Двері Картинної галереї завжди гостинно відчинені, ми раді бачити тут художників і всіх творчих людей, особливо наших земляків, – сказав директор. Володимир Іванович вручив гості квіти і подарунок на пам'ять.

З теплими словами привітань до художниці звернулася також директорка Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею Галина Беднарчик. Вона побажала творити, пізнавати нове і ділитися цим з оточуючими.

А далі присутні – працівники Національного заповідника «Давній Галич», Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею, поціновувачі мистецтва – оглянули виставку, поділились враженнями від робіт Ольги Михайлів. Відрадно, що художниця з Крилоса, як і її славний земляк Михайло Фіголь, збагачує українське мистецтво своїми неповторними роботами.

Любов Бойко

6 жовтня, в конференцзалі Національного заповідника «Давній Галич» відбулися історичні читання, присвячені 415-ій річниці виходу в світ Крилоського учительного Євангелія 1606 р. З цікавими повідомленнями на цю тему перед присутніми виступили завідувачка науково-дослідного відділу Національного заповідника «Давній Галич» Марія Костик, завідувач науково-освітнього відділу НЗДГ, кандидат історичних наук Андрій Стасюк, провідний редактор інформаційно-видавничого сектору Іван Драбчук.

Марія Костик розповіла про Стрятинську і Крилоську друкарні єпископа Гедеона Балабана та видання, що там друкувалися, а саме – церковно-богослужбові книги.

Стрятинська друкарня була заснована в 1602 р., а Крилоська – в 1605 р. Зокрема в Стрятині (нині с.Стратин недалеко від Рогатина) був надрукований у 1604 р. серед інших видань Требник. У Крилосі Галицько-Львівський єпископ Гедеон Балабан вирішив друкувати Учительне Євангеліє, зібравши здібних і старанних людей, серед них і ченців зі Львова, що мали досвід видавництва книг. Адже в той час це була копітка праця, що вимагала спеціальних умінь. Наприклад, у текст поміщали гравюри – сюжетні композиції на біблійні теми. Красиво оздоблене видання побачило світ 1 жовтня 1606 року «при столечной церкви Галицкои, Успенія Пречистия Владичица нашея Богородица на Крилоси» коштом єпископа.

Досліджуючи в архіві інвентар Крилоського монастиря 1749 р., науковець Андрій Стасюк отримав нові дані, якими поділився з присутніми. Серед іншого він дізнався, що в той час у крилоській книгозбірні при монастирі зберігалося чимало богослужбових видань – рукописних книг, стародруків, зокрема Требник, виданий у Стрятинській друкарні Гедеона Балабана за два роки до того, як побачило світ Учительне Євангеліє у Крилосі.

Про діяльність видатного діяча першої половини ХVІІ ст. Памва Беринди розповів краєзнавець Іван Драбчук. Дослідник переконаний, що відомий друкар, поет, вчений-лексикограф народився в Єзуполі поблизу Галича. Автор «Лексикона словенороського», виданого в Києві, 30 років записував слова на наших теренах, про що свідчать місцеві діалектизми. Свою роботу над словником Памво Беринда розпочав ще у Стрятині, а працюючи в Крилоській друкарні, видав Учительне Євангеліє 1606 р.

Як бачимо, давній Галич був важливим центром книгодрукування на Русі. Галицькі богослужбові книги є переконливим підтвердженням цього. Вони свідчать про розвиток культури княжого Галича, духовність наших предків.

Любов Бойко

 

25 вересня в місті Гуанчжоу (Китай) відбулась наукова конференція «Світ мальованого

посуду», присвячена культурам Яншао і Кукутень-Трипілля. З онлайнпрезентацією на

конференції виступив завідувач археологічного відділу, кандидат історичних наук

Тарас Михайлович Ткачук. Тема його презентації «Typology of pottery forms and its

ornamentaion. The ceramics of the Trypillia culture of stages CI from Bilche Zolote

Verteba I» (Типологія гончарних форм і її орнаментація. Кераміка трипільської

культури етапів СІ з Більче Золоте Вертеба І). У конференції взяли участь науковці з

Китаю, України, Німеччини і Великої Британії.

Ім’я найвидатнішого історика України, визначного державного діяча Михайла Грушевського широко відоме не лише на Україні, але й у світі. За влучним виразом американського українського вченого Любомира Винара, поруч Тараса Шевченка й Івана Франка Михайло Грушевський є одним з провідних діячів українського національного відродження. Інший зарубіжний вчений Джеймс Вестфалл Томорн у своєму монументальному дослідженні розвитку світової історіографії не лише назвав вченого «найвидатнішим істориком України»,  історіографічна спадщина якого має велике значення в світовій історії, але підкреслив також, що він дав своєму народові історичну метрику і створив «наукову базу його національної ідеології».

Михайло Сергійович Грушевський народився 17 вересня (за старим стилем) 1866 року в місті Холм (Польща) в учительській сім’ї.

Згодом його батьки переїхали в Ставрополь, а пізніше проживали на Кавказі. Там і провів малий Михайло свої дитячі роки. Проте батьки зуміли в далеких краях прищепити синові любов до України, до історії, культури, священних традицій. У своїй біографії Михайло Сергійович Грушевський згодом напише: «Під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього українського – мови, пісні, традицій, - в мене рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалося тому в ореалі далекої “Вітчизни”, і контрастом чужоплемінної й чужомовної “чужини”.

Юний Михайло захопився історією України ще будучи студентом Тифліської гімназії, де він жадібно читав історичні праці «Історія Русів», дослідження визначних українських істориків середини ХІХ століття. Але найбільшою школою для нього став відомий київський журнал «Киевская Старина», в якому друкувалися різні статті і розвідки з історії українського народу. Усе це спонукало молодого Грушевського обирати шлях до поглибленого вивчення історії України.

У 1886 році двадцятирічний Михайло вже з багатими знаннями поступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Так уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV века», яку було удостоєно золотої медалі. Українського історика залишили при університеті на кафедрі російської історії. Він мав хорошого вчителя Володимира Антоновича, який допомагав йому у підготовці до наукових праць, які не втратили свого значення, і захистив  магістерську дисертацію. За рекомендацією В. Антоновича 1894 р. М.Грушевський отримав посаду професора на кафедрі історії України у Львівському університеті. Вершиною наукової діяльності Михайла стало написання 10-томної у 13 книгах «Історії України-Руси», яку світ побачив у 1898 році. Збір матеріалів, підготовка і видання цих книг має свою історію. Задум такої великої праці зародився в автора ще під час навчання в Київському університеті. Лише з переходом у Львів вдалося приступити вченому до видання перших томів «Історії України-Руси».

Михайло Сергійович  Грушевський прожив велике і бурхливе життя в складних і жорстких умовах. У справедливіший час він міг би зробити ще більше. Наше завдання – об’єктивно дослідити цю постать і все те, що діялося навколо неї. Та незалежно від того, якими будуть результати дослідження в деталях, один висновок залишається непорушним: Михайло Грушевський був найбільшим українським істориком.

 

Підготували: Любов Ониськів, Оксана Харук

24 вересня перед науковими співробітниками Національного заповідника «Давній Галич» виступив з цікавою лекцією завідувач відділу «Юдаїзм» Львівського музею історії релігії, кандидат історичних наук Максим Мартин. Молодша наукова співробітниця Музею караїмської історії та культури Надія Васильчук відрекомендувала гостя, коротко повідомила про музейний заклад і Галицьку караїмську громаду. Науковець Максим Мартин проаналізував документ Авраама Леоновича, що розповідає про появу караїмів у Галичі. Згідно з джерелом, караїмська спільнота з'явилася в нашому місті 1246 р. на запрошення короля Данила Галицького. І хоч багато науковців вважає документ підробкою ХІХ ст., проте лист, датований ХІІІ століттям, містить цінні відомості, а також назви, які не вживалися в пізнішому часі. Для прикладу наведемо уривок: «Прийняв їх король та їх урядовці і побудували для них будинки напроти королівського замку, що стоїть на горі, на березі річки Лукви, на північ від замку, на вулиці Руській, де стоїть їх мурований храм, де раніше відправляли службу Пек-осина. На цвинтар дали їм місце на високому березі над річкою Чев, напроти храму, що давніше звався Лельом-полельом».

Власне, за однією з версій, 80 караїмських родин прибули до Галича в 1246 р., після перемовин короля Данила Галицького з ханом Батиєм. Про це свідчить так званий колофон – пам'ятний запис на пергаментному молитовнику, написаному, за свідченням галицького газана Авраама Леоновича, у ХІІІ ст. на Кримському півострові. У 1838 р. А.Леонович написав листа до українського історика Д.Зубрицького, котрий працював над книгою «Хроніка міста Львова» і звернувся із запитом про історію караїмської громади. Разом із листом Д.Зубрицький отримав копію історичного документа, в якому розповідається про появу караїмів у Галичі.

Як вважає дослідник М. Мартин, всі караїми мають спільне кримське походження. В Чуфут-Кале є найбільший караїмський цвинтар, де надгробкам по кілька століть. Караїми сповідують одну з течій юдаїзму, караїмська мова належить до групи тюркських мов.

Любов Бойко

У ці вересневі дні на теренах Республіки Польщі та України проведено ряд меморіальних заходів присвячених вшануванню пам'яті полеглих у радянсько – польській війні (в нашій околиці в серпні – вересні 1920 р.) воїнів Війська Польського та Української Народної Республіки.

Саме тоді, в кровопролитних боях, жертвуючи своїм життям, воїни армій – союзників зупинили більшовицький похід в Європу і відкинули загарбників на схід.

Частина з цих боїв відбувалися в самому місті Галичі та його околицях, вони зафіксовані у військовій історіографії – проте, в період УРСР, про них не згадувалося, а військові меморіали ліквідовувалися і були приречені на забуття. Так сталося з військовими кладовищами в Дитятині (тепер у складі Більшівцівської ОТГ) та Галичі.

З проголошенням незалежності України відновлено історичну пам’ять: у Дитятині ревалоризовано меморіальний комплекс, а в Галичі впродовж останніх років проведено комплекс дослідницьких заходів щодо військового кладовища. Щодо Галича, то дослідження здійснювалися як зусиллями окремих краєзнавців, так і провідної пам’яткоохоронної установи в регіоні – Національним заповідником «Давній Галич».

Зокрема, зроблено наступне: щорічне викошення трав та вирізання чагарників на кладовищі, складено докладну схему поховань та здійснено обміри гробівців і центрального пам’ятного знаку, за архівною документацією встановлено прізвища полеглих і захоронених на Замковій горі.

Вперше місце поховання ознаковано анотаційною таблицею та пам’ятним хрестом.

З огляду на важливість даного місця, як для локальної історії, так і для українсько – польських взаємовідносин, 14.06.2019 р. наказом (№27 – ОД) Генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» п. Володимира Костишина, військове кладовище Війська Польського отримало статус нововиявленої пам’ятки історії, доручено підготувати необхідну облікову документацію.

Меморіал описано і довідкові матеріали щодо нього розміщено у науковому виданні «Звід пам’яток Галицького району» (2019). В 2020 р. було передбачено облагородження даної території та здійснення її благоустрою – як один з кроків до візначення 100 – ої річниці Варшавської битви. Цьому останньому заходу перешкодила ситуація з Covid19…

Паралельно з пам’ятними заходами щодо вшанування полеглих українських і польських військовиків у м. Галичі 18 – 19 вересня 2021 р. відбувався відомий захід – третій фестиваль «Галицьке лицарство». Його метою було популяризувати історію міста, здійснити промоцію культурним пам’яткам, залучити туристів. Безперечно, захід важливий і потрібний – як все, що має на меті прославити минуле і сучасне міста на Дністрі.

Організатори доклали максимум зусиль, щоб програма фестивалю була цікавою; залучено багато фахівців у різних галузях, запрошено клуби реконструкторів середньовіччя з ряду областей України.

На жаль, не обійшлося без «ложки дьогтю». Окремі учасники фестивалю, як місце свого стаціонарного таборування обрали сектор військового кладовища 1920 року. Проживаючи тут, палили багаття, готували їжу – в підсумку залишили на місці справжнє військове таборовище з купами сіна, порізаних дров, місцями під багаття, підкладами під свої шатра – таким чином, окремі сучасні «лицарські» клуби зневажили місце поховання тих, які сто років тому врятували Європу від більшовизму…

Слід зауважити, що дане місце попередньо було ознаковане заборонними стрічками, тому розтаборування на цій площі було власним вибором осіб – членів реконструкторського клубу.

Завжди нарікаємо, що Галич був занедбаний, що окупанти знищували його пам'ятки – подібно, як турки з татарами могли з кіньми увійти до церкви Різдва Христового; як костел католицької громади в радянський період було переобладнано в кінотеатр; як кенасу караїмів було розібрано для звільнення території для будівництва багатоповерхівки…

Сьогодні подібно – це не зробили чужинці, це зробили наші гості…

Прикро, що окремі реконструктори, які відтворюють минуле, без поваги ставляться до тих, які не були «оперетковими» воїнами для інсценізацій, а дійсно під вересневими дощами 1920 р., без достатнього забезпечення зброєю та харчування, змогли втримати лінію оборони на р. Дністер і склали тут свої голови, а їхні побратими змогли переламати хід війни і відкинути неприятеля за р. Збруч…

Другого дня фестивалю, 19 вересня 2021 р. полеглих військовиків у Галичі вшанувала урядова делегація Республіки Польща. На військовому цвинтарі Віце - Маршалек Сейму Малгожата Госєвська разом з супроводжуючою делегацією у складі генерального консула у Львові Елізи Дзвонкєвич, Рафала Кокота та солдат 6-ої десантної бригади в Кракові, поклали вінок і запалили свічку. Представники польської делегації були негативно вражені описаним ставленням до пошанування пам'яті щодо полеглих і висловили свої зауваги щодо цього факту.

Всі ми – науковці, краєзнавці, жителі Галича, мусимо розуміти, що наше місто є тим тереном, де відбулася різні історичні події; що місто є комплексом пам’яток різних періодів, - і що всі вони є нашою спільною історичною спадщиною.

Популяризація одних моментів історії не може передбачати зневаження пам’яті про інші. В цій нашій багатоманітності подій, видатних постатей різних національностей, меморіалах військових формацій різних держав якраз є наша унікальність.

Галич – європейське місто, тому маємо підходити до збереження нашої спадщини на основі як українського, так і європейського законодавства.

Це важливо особливо тепер – коли ведеться чергова війна з російськими оккупантами на сході нашої держави і Республіка Польща є нашим постійним партнером.

Віриться, що з часом спільними зусиллями науковців, органів державної влади та місцевого самоврядування, подібні пам'ятні місця на теренах Галицької ОТГ будуть належним чином впорядковані – тоді і місцеві мешканці, і мандрівники матимуть достатньо інформації про історичні місця і дбатимуть про їхнє пошанування.

 

Довідково.

Кладовище військовиків Війська Польського, 1919–20 (іст.).

Вул. Замкова, у південно-східній частині Замкової гори. На старому міському кладовищі, вздовж правого боку дороги, яка веде від колишнього адмінкорпусу цегельні до замку.

Орієнтовна площа військових поховань 148 м2. У західній частині ділянки розміщений меморіальний знак з бетону. На схід від пам’ятного знака розташовані вісімнадцять гробівців, розташованих у чотири ряди. Кожна могила первинно була увінчана хрестом, зорієнтованим на схід.

Наприкінці 30 – их років кладовищем опікувався Зв’язок Резервістів у Галичі. У своєму звіті за серпень 1939 р. вони інформували: «…здійснено земляні роботи на військовому кладовищі, пересадку, садження дерев, вирівнювання надгробків тощо; на кладовищі спочивають польські воїни полеглі в 1919 - 1921 роках на галицьких полях. У найближчі місяці на цьому кладовищі буде встановлено пам’ятник загиблим за рахунок коштів і роботи членів З. Р.».

У вересні 1939 р. розпочалася Друга світова війна – тому заплановані роботи (зокрема, встановлення пам’ятника) не вдалося виконати. В період радянської влади кладовище було зруйноване в першу чергу, оскільки тут спочивали ті, які захистили ціною свого життя Європу від більшовицького поневолення.

Надмогильні хрести було знищено, також зрізано великий металевий хрест з пам’ятника. Місце поступово занедбувалося і забувалося його первинне призначення. В 70 – их рр. ХХ ст. ймовірно, частина могил була розкопана «чорними археологами».

На даний час вдалося встановити 12 прізвищ полеглих, 6 залишаються невідомими. Польські воїни загинули 11 та 14-15 вересня 1920 року. За військовими званнями, тут поховані 1 підпоручник (укр. відповідник - молодший лейтенант) та 11 шереговців (стрільців).

Десятеро з них воювали у складі 21-го піхотного полку, двоє у 36-му.

У квітні 2019 р. коштом польської родини Пшемислава і Магдалени Ясколовських Przemysław Jaskółowski та історичного клубу «Традиційний підрозділ ц. і. к. полку фортечної артилерії № 2 барона Едварда фон Беші» виготовлено і встановлено анотаційну таблицю і дерев’яний хрест для ознакування військового кладовища.

22 серпня 2020 р. полеглих вшанувала своїм візитом Генеральний консул Республіки Польща у Львові Еліза Дзвонкєвіч (в рамках акції "Рік 1920: пам'ять під час пандемії"), а 19 вересня 2021 р. віце - маршалек сейму Республіки Польща Малгожата Госєвська.

Коротко про історію полків, військовики яких поховані на кладовищі у Галичі:

21-й полк піхоти «Діти Варшави» («Dzieci Warszawy»). Полк був сформований в листопаді 1918 року у Варшаві, прийнято присягу 13 грудня 1918 року. З січня 1919 р. один батальйон полку перебував на польсько- українському фронті, в околицях Рави-Руської, Белза та Яворова; інші частини воювали на польсько - литовському фронті. В радянсько - польській війні брав участь у боях під Варшавою. Після розгрому більшовиків переслідував їх територією Галичини. 14 серпня 1920 р. полк форсував р. Дністер під Галичем. Формація повернулася у Варшаву з війни в квітні 1921 р.

36-й полк піхоти «Академічна Легія» (“Legija Akademicka”). Полк сформовано наприкінці листопада 1918 р. у Варшаві зі студентів Варшавського університету, Політехніки, Вищої господарської школи, Вищої торгівельної школи. Прийнято присягу 13 грудня 1918 року. З січня 1919 р. батальйони полку перебували на українсько - польському фронті, в околицях Рави - Руської, Львова, Рогатина, Бережан.

У радянсько - польській війні воював під Києвом та Житомиром. У Варшавській битві брав участь в боях під Оссовом. 9 вересня 1920 р. форсував р. Дністер під Галичем. Згодом відбуто ряд битв з більшовиками на Тернопільщині.

У звіті про вересневі бої 1920 р. під Галичем було записано: «відділи 16 бригади піхоти, 21 полк піхоти і 1/36 полк піхоти форсували міст під Галичем і розбили відділи 365 полку радянської піхоти…».

 

Андрій Чемеринський

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. в Національному заповіднику «Давній Галич» була створена Комплексна науково-дослідна експе...

28 бер. 2011 Hits:13659

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:23426

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:9367

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:10652