13 грудня, на свято Андрія Первозванного, в Галицькій районній бібліотеці за круглим столом зібралися поціновувачі поетичного слова. Серед них – бібліотечні працівники Б. Кривоніс, Г. Петраш, Т. Гусак, Г. Микула, члени Галицького літературно-мистецького об'єднання «Нащадки Митуси» Л. Бойко, І. Драбчук, В. Наконечний, активні читачі М. Костик, Н. Сегін. У читальній залі лунали твори галицьких митців у виконанні авторів та учасників творчої зустрічі. Кожен декламував улюблені вірші – про красу природи, щирі людські почуття – до матері, жінки, нелегкі будні заробітчан, а також про героїв Майдану, трагічні сторінки сьогодення. Як зізналася одна галичанка, вона не вірить історикам, а вірить поетам, бо вони серцем відгукуються на події.

Присутні вшанували молитвою пам'ять колег по перу, які відійшли у вічність.

Пропонуємо добірку віршів галицьких поетів.

Любов Бойко

* * *

Лицарі світла,

Вогню охоронці

Честь захищають

В рідній сторонці.

Право на гідність

Має людина –

Істина давня,

Правда єдина.

Темряви сили

Вкрили Вкраїну

Ґвалт учинили –

Морок і міни.

Ніби із пекла

Сили ворожі…

Ми їх здолаєм –

Бог допоможе.

 

* * *

Діти пишуть солдатам листи,

Обереги малюють на захист.

Волонтери на блокпости

Привезуть їх, як щастя птахи.

 

На папері – невміло ще –

Кілька слів, щирі побажання.

"Лист удачу вам принесе", –

Запевняє автор послання.

 

Намальоване серце тут,

Є калинове гроно червоне,

Довгі коси в верби ростуть,

Прапорець синьо-жовтий онде...

 

І листок той, неначе живий,

Затремтів у руках солдата…

Вдома також школярик малий

Зачекався на свого тата.

 

* * *

Серце моє, не плач.

В тузі немає сили.

Впала долів імла,

Сльози лице зросили.

 

Стукає в шибку птах,

Вістки несе недобрі…

Сум в багатьох хатах –

Гинуть сини хоробрі.

 

Вчора – звичайний люд,

Нині – звитяжні вої,

Що від продажних іуд

Край боронити готові.

 

Вірю: мине зима

І на веснянім полі

Буйно зросте ярина

Щасної долі й волі.

 

 

 

 

Іван Драбчук

 

Україна

Заслухаюсь, як поле прошумить

Колоссям золотим, колоссям золотим.

Здивуюся, як ліс зашелестить

Листочками за ним…

Мелодії бере мене яса,

Поглянь, яка краса, навкруг краса.

Оце і є мій край, моя країна,

А зветься вона просто Україна.

 

Піду туди, де жайвір в вишині.

Виводить пісню дню,

виводить пісню дню,

Бо згадував не раз на чужині

Її лишень одну.

А тут вона завжди, звучить завжди.

З переспівом джерельної води.

Оце і є мій край, моя країна,

А зветься вона ніжно – Україна.

 

І де б не був, до неї повернусь,

Тут берег моїх мрій, далеких  моїх мрій.

При зустрічі доземно їй вклонюсь,

Землі моїй святій.

Немає в світі місця й не було,

Де б серце так утішитись могло,

Оце і є мій край, моя країна,

А зветься вона гордо – Україна.

 

Я вірую

Душа моя розкриється в молитві,

Як книга, що дає життя урок.

Святі слова в усталеному ритмі –

Перегортаю за листком листок.

 

Я вірую, і до небес злітаю,

Хоч цим повірте, люди, не хвалюсь.

Я вірую, і перед Богом каюсь,

Люблю цей світ і ні на що не злюсь.

 

 

 

 

 

На старому галицькому цвинтарі є чимало старих могил, у яких спочивають  відомі діячі минулого, що мешкали у цьому славному місті. На жаль, не всі вони доглянуті, та й загалом саме кладовище бажало б мати привабливіший вигляд. Через це самі городяни  мали б підтримувати  його у належному стані.  А  як бути з могилами, котрі тривалий час ніхто не доглядає? Напевно, ними мали б опікуватися комунальні служби, або окремі організації чи установи. Наприклад, церква  мала б доглядати за могилами священиків, школа – вчителів, юридичні установи  – суддів і т. д.

Два роки тому експедиційний загін пам’яткоохоронного відділу Національного заповідника «Давній Галич» під керівництвом Андрія Чемеринського досліджував старий галицький некрополь і виявив там цілу низку цікавих поховань відомих діячів галицької історії. Серед інших була віднайдена у занедбаному стані могила вчителя і засновника Товариства «Просвіта» у місті Галичі Михайла Павлишина.  Пам’ятник на ній похилився , на могилі росте великий кущ, але місце поховання цього діяча є відомим. Такою невпорядкованою вона залишається і досі, бо нікому до могили нема діла. Можливо, ситуація зміниться після цієї публікації, але, знаючи про загальну байдужість містян, у це важко віриться.

Хто ж він Михайло Павлишин? Що нам відомо про цю особистість? Майже два роки пошуків завершуються цією публікацією, яка є першою ластівкою у висвітленні його біографії.

Михайло Павлишин народився у 1842 році у с. Копанки коло Калуша у селянській сім’ї. Власними силами «вибивався у люди», поки не вивчився на учителя. Після закінчення учительської семінарії працював у  селах Калущини, Бережанщини, а також у Мостиському повіті на Львівщині. Пізніше переведений у село Залукву коло Галича, де  17 років був управителем місцевої школи.  У 1884 році  став заступником директора  школи у Галичі, де працював до виходу на пенсію. Мав звання старшого народного вчителя.

Працюючи у Галичі, Михайло Павлишин активно займався громадськими справами.  З 1886 по 1896 рр. він був директором кредитної каси «Надія». У 1904 році, коли у місті була заснована «Просвіта», він  не просто став головою, але  й був душею і серцем товариства. Також М. Павлишин був засновником райфайзенської каси, у якій виконував обов’язки касира. У 1902 р. М. Павлишин балотувався на посаду бурмістра, але спроба стати по-теперішньому мером Галича була невдалою. Також він часто  дописував  статті до газети «Діло», де порушував важливі проблеми життя міста.

Помер Михайло Павлишин несподівано 3 лютого 1903 року у віці 61 рік. Газета «Діло» помістила некролог, який написала Костянтина Милицька, що була у той час секретарем  галицької «Просвіти». На похорон прийшло багато галичан, а також учні колишнього директора із Залукви. На могилі промовляв Пилип Богусевич.

Минуло більше ста років і могила Михайла Павлишина заросла бур’яном забуття. Однак час не стер із пам’яті його славне ім’я. Про нього є коротка згадка і у книзі «Міста і села Галицького району» (2001 р.), окремі відомості запропонував і автор цих рядків у виданні «Зоря «Просвіти» над Галичем» (2018 р.) та Андрій Чемеринський у розвідці «Дослідження «старого» міського цвинтаря у м. Галич» (Матеріали міжнародної конференції «Галич і Галицька земля» (2016 р.).

Тепер справа за владою або небайдужими галичанами. Адже до 150-річчя «Просвіти» вона цілком могла би встановити на могилі новий пам’ятник або хоча б реставрувати старий. Коштів на це потрібно небагато, а зробити варто. Заради історичної пам’яті. Бо хочеться вірити, що колись ми доживемо до тих часів, коли лице наших  міст і сіл будемо  визначати не за виглядом  центральних вулиць чи площ, а за порядком на цвинтарях.

Іван ДРАБЧУК.

Відтепер обєкти Національного заповідника «Давній Галич доступні на всесвітньому туристичному інтернет-ресурсі ua.igotoworld.com. Відвідати сторінки можна за наступними посиланнями:

1. Музей історії давнього Галича https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/69470_mitropolitchi-palaty-muzey-istorii-krylos.htm
2. Музей народної архітектури https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/69479_muzey-narodnoy-arhitektury-prikarpatya.htm
3. Костел Більшівці https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/69078_blagoveschenskiy-kostel-bolshovcy.htm
4. Галичина могила https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/69476_kurgan-galichina-mogila-krylos.htm
5. Успенська церква Крилос https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/77103_cerkov-uspeniya-presvyatoy-bogorodicy.htm
6. Музей караїмів https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/69145_muzey-karaimskoy-kultury-galich.htm
7. Національний заповідник «Давній Галич» https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/86259_zapovednik-davniy-galich.htm
8. Металевий міст через Дністер https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/77101_metallicheskiy-most-cherez-dnestr-galich.htm
9. Пам’ятник Данилові Галицькому https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/77021_pamyatnik-danilu-galickomu.htm
10. Храм святого Пантелеймона Шевченкове https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/65991_st-panteleimon-church.htm
11. Церква Різдва Христового https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/69141_hram-rozhdestva-hristova-galich.htm
12. Княжа криниця https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/69472_knyazhiy-kolodec-krylos.htm
13. Майдан Різдва, Галич https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/414177_maydan-rizdva-galich.htm
14. Меч і Рало https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/414178_pamyatnik-mech-i-ralo-krilos.htm
15 Пам’ятний знак Дністровському судноплавству https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/414179_pamyatniy-znak-su
16. Успенський собор фундамент https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/414180_fundament-uspenskogo-sobora-krylos.htm
17. Галицький замок https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/77020_galickiy-zamok.htm

САМА ПРЕЗЕНТАЦІЯ -  https://ua.igotoworld.com/projects/krylos/

У Галицькій центральній районній бібліотеці відбулося засідання літературної вітальні «Джерело» на тему «Ольга Кобилянська: відома і невідома» (до 155-річчя від дня народження). Бібліотечні працівники М. Венгрин, Г. Петраш, Б. Кривоніс, читачі М. Костик, Л. Бойко, М. Сохан, Н. Сегін пригадали основні події з життя письменниці, проаналізували її творчість.

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. у містечку Гура-Ґумора на півдні Буковини (територія сучасної Румунії) у родині дрібного службовця. Батько письменниці, Юліан Кобилянський, народився в Галичині й належав до шляхетного роду, який походив із Наддніпрянщини. Мати Ольги, Марія Вернер, була німкенею, але з любові до свого чоловіка вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала дітей у пошані й любові до українського коріння.

Дитинство та юність майбутньої письменниці минули серед розкішної природи. Дівчина відвідувала початкову народну школу, де навчання здійснювалося винятково німецькою мовою – офіційною на той час у Буковині. І хоч Ользі довелося жити в німецько-румунському оточенні, а вдома звучала польська мова, батько подбав, щоб дочка приватно вивчила й українську. З народної школи Ольга перейшла до дівочої так званої «нормальної» школи, в якій навчалася лише до п'ятого курсу, оскільки для оплати подальшого навчання доньки в родині не вистачало грошей – ґрунтовну освіту важливо було дати насамперед синам. Але з таким станом справ Ольга не могла змиритися і продовжила навчання самостійно, ставши врешті однією з найосвіченіших жінок свого часу.

Перше оповідання О. Кобилянської «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини» було написане німецькою мовою. Проте згодом, після знайомства письменниці з Софією Окуневською і Наталею Кобринською, Ольга старанно опановувала закони рідної мови, хоч це давалось нелегко. Її повість «Царівна» високо оцінила Леся Українка.

У 1891 р. О. Кобилянська переїжджає до Чернівців, «серця Буковинської України», де житиме до кінця свого земного шляху (померла 21 березня 1942 р.). У будинку, де вона мешкала, зараз розміщений літературно-меморіальний музей. Ім'я письменниці було надано Чернівецькому театрові, вулицям у містах Буковини. У 1973 р. відкрито музей письменниці в селі Димка, де вона влітку відпочивала.

Учасники літературної вітальні поділилися враженнями від прочитаних творів, зокрема таких, як «Людина», «Царівна», «В неділю рано зілля копала», «Аристократка», «Вальс меланхолійний», «Ідеї» тощо.

До речі, крім літератури, Ольга Кобилянська захоплювалася музикою, грала на різних музичних інструментах (навчилася грати на слух). Письменниця гарно малювала, мала добру пам’ять і могла декламувати твори із «Кобзаря» кілька годин.

Любов Бойко.

22 листопада 2018 р. м. Галич відвідав науковий редактор видання Академії наук України «Атлас історичних міст. Том 2. Галич», д-р історичних наук, професор Мирон Капраль (Львів).

Керівник академічного видання, присвяченого Галичу, зустрівся з членами авторського колективу з числа галичан, які є співавторами даної праці. Це наукові співпрацівники відділу охорони культурної спадщини та відділу археології: Володимир Козелківський, Ігор Креховецький, Тарас Ткачук, Андрій Чемеринський. Науковці ознайомилися з кінцевим варіантом макету спеціалізованого видання, картографічним матеріалом та гравюрами, які є складовими праці; обговорили дизайн графічного наповнення та текстовий зошит.

Науковий редактор видання проінформував членів авторського колективу про проблематику підготовки атласу, розповів про міжнародний досвід реалізації цього європейського проекту.

Також, д-р історичних наук, проф. Мирон Капраль окремо зустрівся з генеральним директором Національного заповідника «Давній Галич» Володимиром Костишиним та головою Галицької районної ради Павлом Андрусяком, яких ознайомлено з макетом видання та обговорено питання ймовірного співфінансування. Досягнуто попередніх домовленостей, які уможливлять друк цього важливого академічного видання ще до кінця 2018 р.

Андрій Чемеринський

У травні 2017 р. за ініціативою сл. п. Ярослава Поташника (тогочасного завідувача науково-освітнього відділу НЗ «Давній Галич») на історичних спорудах містах міста, які витримали кілька епох, різного роду перебудови та знищення, було встановлено оригінальні, виконані в сучасних матеріалах, двомовні (українською та англійською) інформаційні таблиці.

Зокрема, ними було прикрашено будівлі колишнього повітового суду, магістрату, ремісничої школи та інших. Даний захід був частиною програми Національного заповідника "Давній Галич", присвяченої ювілею надання місту магдебурзького права та 1120-літтю від першої згадки про Галич в угорських хроніках.

Ці споруди були знищені або перебудовані в період УРСР (для будівництва 9-поверхового житлового будинку в Галичі було знищено кенасу караїмів; римо-католицький костел перебудовано в Народний дім і т.д.) – проте тогочасні вандали бодай мотивували це суспільними потребами, «для добра трудящих».

Цими днями в Галичі було значно пошкоджено інформаційну таблицю на сучасному Народному домі (перебудова 60-их років ХХ ст. з римо-католицького костелу). Новітнім вандалам мотивація не потрібна, йдеться про типове злісне хуліганство…

Шкода, що зусилля науковців, спрямовані на популяризацію нашого минулого, не отримують підтримки і знищуються, адже всім громадянам міста мало б залежати на додатковому інформуванні про своє місто та його об’єкти; щоб муровані свідки минулого були впізнаваними. Але констатуємо те, що є – одні будують, інші руйнують…

Андрій Чемеринський

Свого часу Генріх Шліман відкрив Трою і таким чином довів її існування. Так само і давній Галич мусів дочекатися свого «Шлімана», щоб точно встановити місце його розташування. Адже слід Галича,  як і Трої, свого часу  загубився у віках. Багато істориків і археологів шукали історичний центр цього міста, але безрезультатно. І тільки у  другій половині тридцятих років ХХ століття галицький археолог Ярослав Пастернак науково довів, що дитинець княжого Галича знаходився у Крилосі. Він розкопав фундамент літописного Успенського собору, а ще віднайшов поховання його фундатора Ярослава Осмомисла. Тоді казали, що  «Ярослав відкрив Ярослава».

До свого великого відкриття археолог ішов усе життя. Вагоме значення у цьому процесі відіграли розкопки Празького граду. І якщо на місці розкопок княжий град Пржемиславичів був відновлений, то у Крилосі, де є усі можливості для відбудови «середньовічного міста», нікому і в голову не приходить це зробити. Можливо тому, що у нас немає державної політики у підтримці такої ідеї і немає волі до цього у великодержавних політиків. Інакше було у чехів, де  за підтримки президента Т. Масарика почалася відбудова Граду. Адже, на його думку,  «реставрація пам’ятників архітектури була важливою складовою частиною культурної політики ЧСР, питанням престижу держави». Але мова у статті не про це.

21 листопада, на велике релігійне свято Архистратига Михаїла, у конференц-залі Національного заповідника «Давній Галич» відбулася презентація книги про великого археолога. Вона має назву «Ярослав Пастернак – дослідник «Галицької Трої». Це спільна монографія, авторами якої є Ігор Коваль, Ганна Жолоб та Андрій Стасюк. Вийшла книга в Івано-Франківському  видавництві «Лілея-НВ», у бібліотеці журналу «Галич». Має видання 288 сторінок, є багатоілюстрованим. Тут мусимо зауважити, що, по-перше,  у книзі є чимало світлин, котрі публікуються вперше, а, по-друге, багато є таких, які зроблені самим Ярославом Пастернаком.

На презентації книги виступали генеральний директор Національного заповідника «Давній Галич» Володимир Костишин, парох Крилоса о.Ярослав Жолоб, заступник генерального директора заповідника з наукової роботи Семен Побуцький. Усі вони відзначили важливість виходу у світ цього видання, а о. Ярослав, який був духовним наставником книги, подякував спонсорам, які вихід нового видання підтримали матеріально.  Це  народний депутат Володимир Шкварилюк та підприємці Дмитро Горчак та Олег Прунько.

Після привітань слово мали автори монографії. Про життєвий шлях Я. Пастернака розповіла Ганна  Жолоб, а публікації про розкопки у Крилосі  у 1934 - 1938 рр. проаналізував Андрій Статюк. Кілька разів виступаючі підкреслювали, що велику допомогу в розкопках надавав Я.Пастернаку Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Також за його сприяння останки князя Ярослава Осмомисла були заховані у крипті собору Святого Юра і віднайдені аж у 1991 році. На жаль, за станом здоров’я не зміг прибути на презентацію відомий краєзнавець і науковець Ігор Коваль, але і йому виступаючі висловлювали велику вдячність, бо він  одним із перших почав досліджувати науковий спадок Ярослава Пастернака.

На завершення  презентації приємною несподіванко для усіх присутніх було те, що кожен міг отримати примірник нового видання та й ще із підписами авторів. Це, направду, приємний подарунок на  велике релігійне свято.

Іван ДРАБЧУК

17 листопада ц.р. громадськість Прикарпаття відзначила 75-ту річницю розстрілу українських патріотів під єврейською синагогою у  місті Станиславові. Серед розстріляних того дня   був один мешканець Галича, якого звали Дмитро Лепкий. Він не був уродженцем цього міста, але у діяльності Організації Українських Націоналістів відігравав у Галичі одну з провідних ролей.

Дмитро Лепкий народився  7 листопада 1914 року у с. Синевидсько Верхнє (колись писали Вижнє. – І.Д.) Сколівського району Львівської області. Його батько Юстин був звичайним сільським господарем, або, як тоді казали, рільником.  Після закінчення сільської школи поступив у Рогатинську гімназію. Навчатися було нелегко, але цікаво. Після закінчення гімназії Д.Лепкий поступив у Львівський університет.

Як писала у статті про Б. Лепкого галицька журналістка Любов Бойко, «Він був дуже обдарований від природи, умів різьбити, грав на акордеоні, писав вірші. Та найбільшою його мрією  було – стати вчителем. Однак польська влада такі прагнення українців не підтримувала. Дмитро рано став на шлях боротьби за кращу долю нашого народу. Якось під час одного із свят він поклав вінок на могилу Січових стрільців і за це його важко побили польські поліцаї».

У 1938 році Дмитро Лепкий вступив у члени Організації Українських Націоналістів. Перебуваючи у підпіллі, він взяв собі псевдо «Богдан», на честь свого однофамільця, відомого письменника Богдана Лепкого. На початку наступного року Д.Лепкий переїжджає до Галича, де відкриває м’ясарню (м‘ясний цех). Під приводом скуповування худоби він їздив по селах, де створював первинні ланки ОУН.  До речі, його переїзд у це місто був не випадковим. Тут уже тривалий час мешкав його земляк Іван Корчинський, який був активістом усіх галицьких просвітницьких товариств.

З приходом перших совітів  Д.Лепкий емігрує  до Кракова, де проходить відповідні курси і вступає у боївку «Граничної служби ОУН» у м. Белз.  У 1941 році Д. Лепкий повертається до Галича і стає власником ресторану, де працює із своєю сестрою Марією та її чоловіком Володимиром Климком.

Однак ресторан у Галичі не тільки був торговельнм закладом. Це був пункт зв’язку місцевих патріотів-націоналістів. Тут Д.Лепкий проводив наради та різноманітні зібрання. Про це знали тільки довірені особи та рідні. Після проголошення Акту відновлення незалежної Української держави у 1941 р. Д. Лепкий разом із Олексою Пилипоньком із Залукви  організували вишкільні табори для молоді, створили боївки УНС, здійснили ряд терористичних актів. За окремими джерелами, Д.Лепкий був членом Крайового проводу ОУН, хоча, як твердять інші, він очолював у Галичі Службу Безпеки.

Несподівано для усіх Д. Лепкий (псевдо «Богдан») був заарештований німцями у серпні 1943 року. Причиною арешту стала зрада та попередні події, котрі  були пов’язані із тим, що у криївці біля с. Сокола був убитий о. Володимир Барановський, парох Блюдників.  Про той час залишив спогади галицький кооператор Дмитро Вирста, що був уродженцем Межигірців. Про Дмитра Лепкого він, зокрема, писав:  «Жив у дуже добрих стосунках з гестапо, уважався за його співробітника. Погрожував він немилим собі людям, лякалися його через те, а ще тим більше, що, як казали, мав він теж якесь відношення до «Служби Безпеки». На превелике диво всього Галича, поліція, вискочивши з авт (автомобілів. – І.Д.), зусібіч обставила ресторан, вдерлася до середини з крісами і гранатами в руках, усім казала піднести руки вгору.

Першого вхопили Лепкого, зв'язали чи скували руки та повели в авто. Забрали теж чимало інших, між ними секретаря відділу староства в Галичі, Василя Лисака з Залукви. Їх у Станиславові допитували і потім випустили. Дісталося теж німцеві, «бецірксляндвіртові» (начальник уряду для сільськогосподарських справ) Мюкке (він теж тоді перебував у ресторані. – І.Д.). Були здогади, що один зо схоплених у бункері «сипнув» Лепкого та й інших, бо відбулося тоді багато арештувань в околиці та в сусідніх повітах». З інших арештованих у той день був і Степан Бучко із Залукви, який був розстріляний німцями  у Татарові недалеко Яремчі.

Дмитра Лепкого та його побратимів розстріляли після прем’єри славнозвісної «Шаріки» Я.Барнича  17 листопада 1943 року. Туди, до єврейської синагоги,  зігнали багато людей, щоб  їх залякати. Ув’язнених прив’язували до стовпів і по десять розстрілювали. Свідком цієї трагічної події була залуквянка  Юлія Бучко, яка тоді навчалася у Станіславському учительському ліцеї. Вона запам’ятала, що всі засуджені трималися мужньо, сміливо дивилися в очі катам. Д. Лепкий перед розстрілом крикнув «Друзі, помстіться за нас! Слава Україні!». Йому десять днів перед цим виповнилося тільки двадцять дев’ять років.

Так гинули наші патріоти. Але їх смерть була недаремною, бо Україна, завдяки таким героям, як Дмитро Лепкий, виборола волю і стала незалежною. Через це ми повинні пам’ятати про них і, по можливості, вшановувати. Саме тому пропонуємо встановити анотаційну дошку Д. Лепкому в Галичі на одному з будинків у центрі міста. А, можливо, хтось із галичан ще пам’ятаає, де знаходився його ресторан, у якому розміщувався пункт зв’язку ОУН?

Іван ДРАБЧУК

Виставка творів Оксани Тригуб-Мілашевич

Справжнім перфомансом стало відкриття виставки робіт художниці Оксани Тригуб-Мілашевич у Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич». Адже присутні не лише мали можливість доторкнутись до творчості майстрині, заглибитись у світ мистецтва, а й послухати співану поезію, яку виконував бард Богдан Дощ, родом з Полтавщини, та пісенні композиції у виконанні ансамблю «Мальви» Галицького ліцею імені Ярослава Осмомисла (художній керівник П. А. Штих), окремих виконавців-ліцеїстів.

О. Тригуб-Мілашевич уже вдруге приїхала в Галич. Перший раз побувала тут під час відзначення 1120-річчя письмової згадки про наше місто. Цього разу художниця привезла з собою 64 роботи, які розкривають її внутрішній світ, мистецькі уподобання і напрямки. Серед них – пейзажі, натюрморти, портрети, в які авторка вклала всю свою душу і майстерність.

Українка з сербським корінням народилася в м. Горлівці, зараз мешкає на Прикарпатті, звідки родом чоловік. Пані Оксана закохалася в наш край, гори Карпати, людей, що тут живуть. Саме це надихає її до створення картин. «Тут малюється весь час, тут безмежний океан натхнення», – зізнається художниця, яка не має спеціальної освіти, але має величезне бажання творити. Вона здобула фах економіста в Донецькому університеті і журналіста в Харківському. Але бажання малювати перемогло. «Я  розповідаю в мистецтві про себе, про своє життя, свою родину, трьох синів», – каже авторка.

Організатор заходу завідувач науково-освітнього відділу Національного заповідника «Давній Галич» Андрій Стасюк запросив галичан відвідати виставку, яка експонуватиметься до 24 грудня. А заступник генерального директора з наукової роботи Семен Побуцький подякував мисткині О. Тригуб-Мілашевич, бардові Б. Дощу та вчителям і учням ліцею за чудове свято, подарував гостям на пам'ять альбом та листівки про визначні місця Галича.

Любов Бойко.

Експедиції

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідна експедиція Заповідника.Науковим консультантом ек...

28 бер. 2011 Hits:8957

Архітектура

Галицький замок

Визначний історик, один з дослідників давнього Галича А. Петрушевич навіть вважав, що на Замковій го...

05 квіт. 2011 Hits:17007

Костел кармелітів

Під час війни 1655 р. костел та будівлі монастиря були зруйновані й запустіли. Фундатором відбудови ...

02 квіт. 2011 Hits:7139

Церква Різдва Христового

Нікому з дослідників ще не поталанило встановити дати побудови церкви, хоча наукові пошуки тривають ...

02 квіт. 2011 Hits:7610

Troy Apke Authentic Jersey